Крістоф Рансмайр - Хвороба Кітахари

— Що мені робити? Амбрас не має про це дізнатися.

— … не має?

— Йому нічого не можна знати про це. Ані слова!

Лілі не стала розпитувати далі. Краще закутала сплячого Вояку, який уві сні відкотився від вогнища в темряву.

— Чорні плями зовсім не обов'язково означають сліпоту, — сказала вона трохи згодом. — Якщо погода не зіпсується, завтра ми будемо в Бранді. У тамтешньому Великому лазареті є знайомий санітар; він час від часу діставав ліки для моорського секретаря. Можливо, він теж зможе тобі допомогти… Ти не сліпнеш. Якщо ти сліпнеш, то я глухну. — І тут вона знову усміхнулася.

Жвава впевненість, якою Лілі старалася втішити Берінга, не принесла йому втіхи. Вона не повірила йому? Невже вона тепер навіть не здатна зрозуміти, що йому страшно? Страшно усвідомлювати, що близьким є той день, коли він буде пересуватися навпомацки, як його батько.

— Я не хочу ставати інвалідом, — сказав він, повернувши голову до сплячого Вояки. — Не хочу бути таким як він.

— Він кілька днів тому сам-один дійшов сюди.

— А Амбрас? — Не відводячи погляду від сплячого, Берінг почав креслити пальцем на піщаній підлозі лінії, широкі дуги, одну за одною… — Амбрас, напевно, теж знає цього санітара? Отже, рано чи пізно, з радіограми чи мимохідь кинутого зауваження секретаря, він також дізнається, як стоїть справа з очима його Охоронця.

— Він не знає його, — сказала Лілі. — У Бранді в кожного свої друзі. До того ж ніхто не надсилає з Великого лазарету радіограми про дефекти зору. Там вистачає страшніших хвороб.

У тій самій прострації, в якій він креслив кола, Берінг стер їх, провівши долонею по землі. Лілі так говорить про його страх… І все ж він кивнув. Добре, він дослухається її поради. У брандському шпиталі, який приозерна глушина і в третьому мирному десятилітті так само називала Великим лазаретом, лікували лише солдатів і фаворитів армії. Хворим, що не мали заступника на рівнині, лишалося звертатися до баракових лазаретів Червоного Хреста в Моорі чи в Гаагу або ж шукати допомоги в якої-небудь знахарки з Айзенау; кожному стражденному, що приходив до її закіптюженої кімнатки, вона клала долоні на лоба, бурмотіла нерозбірливі замовляння і, занурюючи в якесь вариво пташину кістку, креслила на лобі цілющі знаки.

— Завтра будемо в Бранді, — повторила Лілі. — На того чоловіка в лазареті можеш покладатися… Чи тобі більше хотілося б відвідати айзенауську солеварку?

Берінг похукав на замерзлі пальці й вимовив, звертаючись радше до своїх долонь, ніж до Лілі:

— В Айзенау я… уже був.

Хоча полум'я вогнища помалу спадало до вуглин, Лілі не торкнулася дрів, складених біля її ніг. Вогонь згас. Зі світлової шахти до підземелля теж пробивалася лише темрява. Чорнота, що їх обступила, була непроглядною, як у надрах гори.

Довго ще вони сиділи в тиші, але облишили і розмову, і свої секрети, навіть доброї ночі одне одному не побажали. Кожен на своєму боці кострища чув, як інший вкладається спати, влаштовується зручніше на вкритій тріщинами бункерній підлозі. Завтра вони будуть у Бранді. У Бранді. Якщо тільки вітер, що гуде немов орган, у шахтах та підземних коридорах форту, так і не вщухне і не нагромадить попід стінами Кам'яного Моря ще більше хмар — снігових хмар. На рівнині було літо. Але тут, нагорі, цієї ночі, напевно, випаде сніг.

Завтра на рівнині. Берінг бачив високі, мов вежі, ажурні щогли високовольтних ліній, що здіймалися у безхмарне небо, бачив сріблясті стрічки залізниці і потік машин, що плине через весь простір аж до самого обрію. Небо немовби помережане стрімкими візерунками пташиних зграй, і на ньому немає жодної сліпої плями, а світло таке яскраве, що Берінг мимоволі затулив очі… і раптом відчув на плечах руки Лілі, на шиї — її дихання… але ні, все це йому вже снилося.

Стежка через гори була вкрита мушлями. Вже п'ять годин мандрівники йшли до Бранду густо всіяним карстовими воронками плоскогір'ям на схід від Крижаного перевалу, а під копитами їхніх в'ючних тварин все ще переливався веселковими відблисками перламутр тисяч і тисяч скам'янілих морських мушель.

На жаргоні контрабандистів та заробітчан з прикордонної зони, які часом перетинали це голе, позбавлене рослинності плато, такі мушлі, намертво врослі у сріблясто-білі вапнякові скелі, називалися кінськими слідами, тому що розміром і формою нагадували відбитки копит. Релікти давнього моря, вони були розсипані на потужних плитах та осипах, немовби срібні відбитки слідів величезної зниклої кінноти. У минулі роки Лілі деколи вирубувала з вапняку особливо гарні сліди і на рівнині вимінювала їх на дефіцит. Зараз вона, не звертаючи уваги на весь цей перламутр, вела мула навпростець, і її супутникам було непросто за нею встигати.