Крістоф Рансмайр - Хвороба Кітахари

Схоже, вони намагалися розпалити вогнище.

— Тут я ніколи ще їх не зустрічала, — сказала Лілі так тихо, що Берінг не розібрав ані слова. Він теж помітив тих двох, коли коняка різко шарпнулася вбік, і штурхнув ліктем батька, що бурмотів. Але старий не зрозумів цього штовхана, не побачив постатей чужинців і почав гучно лаяти Берінга; замовк він лише після того, як Лілі прошепотіла йому чарівне слово, сенс якого будь-який вояка допетрав би навіть у найбільшому безладі: Вороги!

Старий раптом випростався і завмер на вологій від поту кінській спині, як і передній вершник, за якого він все так само міцно тримався. Але відступити непоміченими було вже неможливо — надто пізно. Голомозі обернулися до них тієї самої миті, коли Лілі пошепки дала їм назву.

Вороги. Вони ще жодного разу не бачилися, але впізнають одне одного. Не зводять погляду одне з одного. Хапаються за зброю, як той, що спіткнувся — за опору: Лілі — за гвинтівку, голомозі — за сокиру, за камінь для пращі, за палицю, на кінці якої виблискує лезо серпа.

Тільки прив'язаний до в'юків Вояка сидить на коняці з порожніми руками. Тепер, востаннє і вперше в житті, він офіцер, полковник, генерал! Йому зброя не потрібна, він лише розчіпляє руки, відпускаючи переднього вершника: ось він, цей вершник, і є його зброєю, вже й пістолет вийняв.

Вихопити пістолет з-за пояса і снайперську гвинтівку з маскувального футляра (тобто згорнутого дощовика) можна й без особливого шуму, та й підібрати з кам'янистої землі сокиру чи серп — теж, хіба що легкий дзенькіт почується.

Але як тихо стає поміж ворогами, яка мертва тиша запановує, коли цей дзенькіт та шурхіт озброєння вже позаду і між ними лежить уже лишень саме голе поле бою, кам'яна улоговина, поросла мохом і подірявлена карстовими воронками.

Тиша. І раптом Берінг знову як наяву чує шипіння сталевого ланцюга, тупіт чобіт по дерев'яній долівці кузні, знову чує регіт переслідувача і бачить оскалене обличчя, освітлене спалахом дульного полум'я, що гасне потім у темряві сходів.

Зараз перед ним знову ворог, і він повільно, але без вагань наводить на нього пістолет. Цього разу ворог не регоче і не перебуває так близько до нього, так близько він ніколи більше ворога до себе не підпустить… І в усьому іншому все теж зовсім інакше, не як тоді, на Ковальському пагорбі.

Адже те, що Берінгу вдається розрізнити проти сонця, в міру того як минає засліплення, викликає в нього не жах, а лють. І ця лють спонукає його не бігти, не оборонятися, а нападати.

От бидло! Один з голомозих схожий на птаха, він увесь ніби в біло-коричневому оперенні. На плечах у нього теліпаються зв'язані кури — живі кури, зв'язані у довгий тріпотливий шалик! Зв'язані лапи, зв'язані крила, вони бовтаються на плечах «шкіряного», і дзьоби в них, мабуть, теж зв'язані, тому що птаство мовчить: так злодії тягнуть свою здобич, так у багатоденних переходах безлюддям зберігають м'ясо свіжим аж до самого забою. Крадії курей!

Може, десь на далеких висілках високо над озером через цих курей вбили хуторянина, і вже котрий день він лежить там біля перекошеного вітром порожнього курника. На мить Берінгові згадується ковалиха, її м'який голос, коли вона виходила до воріт і скликала із «залізного саду» курей, щоб погодувати… Але потім він бачить самих лише зв'язаних птахів. І це видовище викликає в нього кипучу лють.

Він немовби відчуває їхні пута на собі, відчуває, як із кожним похитуванням його власна вага змушує тонкі мотузки врізатися в плоть, а крилами не змахнеш, вагу не зменшиш. Крила зв'язані чи переламані, дзьоби теж зв'язані. Він відчуває і крик, який не може вирватися із силоміць закритого горла і відбивається всередину, у легені, в серце, і там розколюється, болісно і нечутно. Птахи з кляпами!

У синюватих від татуювань ворожих фізіях він бачить тепер те саме, єдине, погасле квітневої ночі обличчя, а в курях — супутників, близьких знайомих свого першого року, коли він гойдався у темряві. Ці кури заспокоювали його тоді. Тепер вони мовчать. Їхні запитальні, кудкудакальні голоси втішали його, і проводжали до сновидінь, і залишалися всі ці роки так само близькими йому, як і власний голос.

От бидло! Тепер і другий голомозий підбирає із землі зв'язку пір'я та лап — вона менша за розміром, курей лиш четверо, — перекидає її через плече і… відвертається. Вирішив утекти? А потім, важче і повільніше через великий пернатий вантаж, починає тікати і його спільник.