Крістоф Рансмайр - Хвороба Кітахари

— До пансіону? В Гаазі? — запитав він.

У Гаазі Спілка колишніх фронтовиків тримала пансіон для ветеранів, розташований у приміщенні готелю, на фасаді якого й досі висіла вибілена негодами вивіска — Готель «Еспланада».

— Ні, я маю на увазі не «Еспланаду», — відповів Амбрас, — не Гааг. Я кажу про пансіон у Бранді.

У Бранді? Але ж це вже за перевалом. По той бік зонального кордону. У Бранді починалася рівнина. Тому, хто збирався до Бранду, була потрібна перепустка і поважна причина, або він мав добре знати обхідні шляхи, ось як Лілі.

— Чому в Бранді? — спитав Берінг.

— Тому що в Бранді про нього подбає Армія, а в Гаазі старий довго залишатися не зможе, — відповів Собачий Король. — І він не зможе, і взагалі ніхто.

Лілі, що схилилася до дога, що лежав під столом, і нашіптувала йому ласкаві пустотливі клички, випросталася так різко, що собака теж налякано підскочив.

— Що означає «ніхто»? І він, і взагалі ніхто. Що це означає?

Ніхто. Немов ненароком зронивши це магічне слово, що заклинає безлюддя, глушину та пустелю, і мимоволі зважуючи тепер, чи варто говорити далі, взяти це слово назад чи просто змовчати, Амбрас відповів по довгій паузі, під час якої чути було лише як чухмариться дог:

— На озері… На озері ніхто не зможе залишитися. У наступному році Армія оголосить приозер'я забороненою зоною, навчальним полігоном… Увесь береговий район, всі селища аж до Айзенау, бурякові поля й виноградники стануть театром воєнних дій для бомбардувальників і танкових частин. Літаки, артилерія, інженерно-саперні та штурмові загони — повний цирк на підході…

— Це… це ж неможливо… ні, не вірю! — Лілі, як і Берінгу, просто відняло мову.

Але Амбрас сп'яну явно вирішив передчасно відкрити таємницю, довірену йому та моорському секретареві, і вів далі:

— Танки переорють поля. Флот торпедує «Сплячу грекиню». В очеретах бовтатимуться водолази-диверсанти. Все заради підготовки. Будь-якої хвилини бути готовими до бою…

— Вони що, подуріли? Геть сказились? — У нападі люті Лілі схопила свій келих і кинула у прочинене вікно, в ніч, де він упав чи то в траву, чи то в мох, тому що дзенькоту розбитого скла не було чути. Дог, ніби зачувши близькість невидимого ворога, метнувся слідом за краплями вина до вікна і гавкав у темряву, доки Амбрас не прикрикнув на нього, гучно вилаявшись. Берінг ще ніколи не бачив Лілі такою лютою.

— Подуріли? Так. Цілком можливо. Можливо, всі хором здуріли. — Одним помахом руки Амбрас загнав собаку назад під стіл.

— А що буде з місцевими людьми? — вигукнула Лілі. — Стільки років вони не здавалися перед нападами та знущаннями голомозих — і заради чого? Щоби врешті-решт стати вигнанцями з милості Армії, своїх, типу, захисників?

— Місцеві? — сказав Амбрас. — Наступного року ці люди нарешті зможуть виїхати туди, куди вони рвуться вже чортзна-скільки, — на рівнину, розумієш? На рівнину, ближче до казарм, супермаркетів, вокзалів, бензоколонок. Наступного року ці люди нарешті зможуть виїхати зі своєї глушини. Вперед — і куди подалі. Приозер'я буде скасовано.

— А ми? Як щодо нас? — запитав Берінг так поквапливо, немов боявся, що заява Собачого Короля про від'їзд на рівнину виявиться просто п'яною балачкою.

Амбрас ледь ворушив язиком. Підняв пляшку і помахав нею у повітрі як трофеєм. Пляшка була порожньою.

— Ми теж поїдемо… Якщо всі виїдуть, то ми теж.

Розмова, все більше гучна та безладна, завершилася близько опівночі, і Лілі врешті покинула віллу «Флора». Вперше з тих пір, коли Берінг став Охоронцем у Собачому домі, Лілі поступилася Амбрасу і засиділася допізна, і Берінг із захватом дивився їй услід, коли вона верхи на коні зникла у темряві: через два дні вона знову піде через Крижаний перевал, до Бранду, і він буде її супроводжувати.

Ми їдемо на рівнину. Я їду з Лілі до Бранду. Собаки і їхній п'яний Король давно спали, а Берінг тієї ночі все сидів перед динаміками у себе в кімнаті і під гітарні рифи оркестру Паттона думав про майбутню мандрівку: Я їду з Лілі до Бранду. Те, що з ними буде ще й його одержимий війною батько, нічого порівняно з цим не значить.

Коли Амбрас запропонував без затримок, найближчим часом переправити старого Вояку за перевал, адже в Моорі й без того вистачає ветеранів та інвалідів, Лілі, звісно, спершу сказала ні, в жодному разі.

— Це не санаторна гірська екскурсія, — сказала вона. — У такій дорозі я не зможу постійно за ним наглядати. А він падає з коня. Його треба мити. Йому треба міняти білизну, підкладати пелюшки. Мій спальник він уже зробив непридатним. Я відвезла його назад до Моору і більше зробити нічого не можу.