Крістоф Рансмайр - Хвороба Кітахари

Амбрас саме говорив: «…чому ти не відвезеш його до пансіону?» — коли важкі двері салону, впустивши Берінга, гучно зачинилися від протягу. Безглуздим, винуватим жестом людини, яку застали за підслуховуванням, Берінг знову тихо відчинив двері і тихо зачинив їх, удавши, ніби не він стояв щойно мовчки на порозі, невидимий за межами жовтого світляного кола, — і все ж не зумів приховати ніяковості.

— Вони кажуть, каменоломню закриють.

— Добрий вечір!. — Амбрас обернувся до Охоронця, підняв пляшку — мовляв, за твоє здоров'я! — і відпив ковток.

— Вони кажуть, каменоломню закриють. — поторив Берінг, не відповідаючи на вітання.

— І? Що в цьому страшного? — Амбрас умочив у масло шматок хліба і кинув сірому догові, той спіймав на льоту й миттю проковтнув.

— Звільнення… Вони кажуть, що це тільки початок. Зовсім обізлилися. Готові були мене камінням закидати.

— Обізлилися? Та вони завжди такі. Ти їх заспокоїв?

— Майстер-підривник заспокоїв їх… Це справді лише початок? А вчора ж була мова лише про тимчасове призупинення.

— Нема такого кар'єру, який би колись не вичерпався. Все колись та закривається, будь-яка діра, навіть зарубка, яку ти вибив у скелі.

— Вони бояться, що в такому разі до Моору скоро перестануть прибувати транспорти з продовольством, з ліками.

— Ну і що? — Амбрас говорив усе гучніше. — У них же є буряки. Виноград росте, в озері повно риби, а найефективніші ліки все одно роблять з дикорослих трав. Ми в таборі роками жерли ріпу…

— …а нині ввечері випили вже другу пляшку на одного, — перебила Лілі закипання гніву тим жвавим тоном, який знову змусив Берінга відчувати, наскільки він далекий від довіри, яка існувала між цими двома.

— Начальник каменоломні без самої каменоломні. — Берінг подивився в очі Лілі. — Що буде без неї з начальником каменоломні?

— …із його Охоронцем, ти це маєш на увазі? — підхопив Амбрас. — Не турбуйся, шановний, жорствяних кар'єрів є вдосталь і на рівнині.

— Що ж це виходить, ми виїдемо на рівнину ? — Хоча Берінг аж тепер помітив, що Амбрас зовсім п'яний, йому раптом здалося, що він стоїть на межі свого світу, біля моря, яке він знав лише за картинками. Точно таке саме збудження оволодівало ним, коли він із заплющеними очима сидів перед програвачем, слухаючи музику Паттона. На рівнину. Він покидав приозер'я лиш раз, дванадцять чи тринадцять років тому, коли навіть діти та підлітки долучилися до великого паломництва у Біркенау — на церемонію освячення поминального дому, найбільшого зі збудованих у роки Оранієнбурзького миру; з колод і дошок сотень таборових бараків збудували цей дерев'яний собор, на стояках та плямистих стінах якого було випалено імена, а то й просто номери мільйонів загиблих… Імена та номери — від фундаменту до самого склепіння.

Паломники так тоді й не дісталися цієї високої, мов вежа, споруди. Вони, щоправда, подолали Крижаний перевал і, здійснивши з молитвами ще один денний перехід, уже бачили в туманній поволоці глибоко внизу кукурудзяні поля, дороги й сіре місто, але потім за наказом коменданта району мусили повернути назад, через перевал, тому що Армія проводила в цих місцях облаву на мародерів та снайперів-одинаків. Але Берінг не забув видовища довгої низки ажурних щогл удалині, як не забув і пряму, мов стріла, лінію, що прорізувала поля, пасовища та переліски й час від часу зблискувала на сонці; хтось із паломників тоді побожно сказав: це рейки залізниці, і ведуть вони аж до моря.

— Так, шановний, ми виїдемо на рівнину, якщо Армія запропонує нам тамтешній жорствяний кар'єр, — сказав Амбрас. — Ми виїдемо на рівнину, якщо будемо потрібні там Армії.

— Ах! Панове переїжджають! — вигукнула Лілі. — Озерне повітря вам уже не на користь?

— Що не кажи, а повітря тут рідшає, — сказав Амбрас. — Тобі теж було б незайве пошукати нову вежу. — Він підніс пляшку і допив її — за Лілі.

— Нову вежу? На рівнині? Я на рівнині й так часто буваю. Якщо вже виїжджати, то куди-небудь подалі. Далеко-далеко.

— Знову до Бразилії? — усміхнувся Амбрас.

— Наприклад, до Бразилії, — серйозно і дуже повільно вимовила Лілі.

— Ну, тоді щасливої дороги! — Амбрас уже зовсім сміявся.

— Ти певно саме туди й прямуєш. — Берінг, як завжди невлад, втрутився до розмови. Він надто повільно міркував. Коли Лілі та Собачий Король розмовляли між собою, він, як навмисне, примудрявся зовсім недоречно вставити репліку чи жарт. — Уже нав'ючила на коняку заокеанську поклажу?