Крістоф Рансмайр - Хвороба Кітахари

На рівнині потребували блоків — так, саме блоків! — махін, з яких можна було висікати пам'ятники жертвам війни та все нові й нові статуї мироносця та його генералів. На рівнині були потрібні кам'яні стовпи для колонад поминальних домів і плити для меморіальних дошок, здоровенні, немов ворота. А жорства? Жорстви та ріні унизу й без того було досить. Нема для чого возити з гір. Від першого снігу минулої зими великовантажні армійські транспорти у приозер'ї не з'являлися. Жорства та каміння як лежали, так і лежать.

Спершу говорилося, що відправку затримано через небезпеку сходження лавин в ущелинах, потім посилалися на небезпеку селевих потоків під час танення снігів, та й чутки про заміновані віадуки і майбутні напади банд були новими й новими обґрунтуваннями того, чому вантажний автопоїзд з рівнини, порушуючи всі терміни, все не прибуває. Правда була значно простішою, і тепер, серед гучного обурення біля конторського барака, пропустити її повз вуха було неможливо: каменоломню буде зачинено. Зачинять її! Ось побачите, зачинять нашу каменоломню!

Якби не розважливість майстра-підривника, Берінгові того дня тільки й лишалося б, що збройно боронитися від люті тих, хто там зібрався. Саме майстер зумів настільки вгамувати звільнених, що вони випустили з рук камені і стали по черзі підходити до платіжного столу в конторському бараці, отримуючи там шорсткі брунатні конверти з продуктовими картками й кількома грошовими купюрами — залишок заробітку. Проте на всі запитання про закриття кар'єру майстер відповідав, повторюючи слова Собачого Короля: роботи в каменоломні на всіх уже не вистачає.

Що ж виходить, і доріг більше ніде не будують? І залізничні насипи на рівнині не потрібні вже? Майстер стинав плечима.

Нічого не вдієш, така ось історія з моорським гранітом. Десятки років темна зелень цього каміння була гордістю всього приозер'я, її навіть відобразили у гербі регіону як яскраве поле для стилізованої під мисливський ніж риби і шахтарського молотка… Адже ще минулого року секретар вивішував на дошці оголошень експертний висновок геолога: темно-зелений граніт, який можна порівняти за кольором із місцевим, крім відвалів Кам'яного Моря, можна знайти лише на одній-єдиній ділянці узбережжя Бразилії. Крім Моору — лише в Бразилії! І все це має тепер скінчитися?

— Не скінчиться, — сказав майстер, — лише зміниться.

Не скінчиться, підтвердив Охоронець, з полегшенням видихаючи кожну фразу, що падала замість граду каміння. Можливо, коли-небудь під час подальших видобувних робіт буде виявлено нову компактну жилу граніту, він, мовляв, сам чув, як Амбрас говорив про тимчасове призупинення…

— Так я тобі й повірив! — перебив його один зі звільнених і плюнув на платіжний стіл.

Ніхто не вірив такому втішанню. І ніхто — жоден із завтрашніх безробітних і жоден з тих, кому пощастило, — до каменедробарки вже сьогодні не повернувся. Як під час страйку, люди стояли серед куп жорстви та ріні, сиділи на траві під блідо-блакитним весняним небом, порівнювали вміст своїх конвертів, вели обмін: продуктові купони міняли на шнапс і тютюн, і чекали — востаннє усі гуртом — на «Сплячу грекиню», яка, немов у звичайний будень, прибула, глухо пихкаючи, аж увечері, щоб переправити їх на моорський берег.

Цього разу й Охоронцеві не лишалося нічого іншого, як піднятися на облавок разом із робітниками; Амбрас і пором так і не з'явилися, він марно чекав на них всю другу половину дня. На шляху назад він стояв один біля поручнів і слухав ритмічний звуки гребних коліс, ніби ритми якогось великого барабана. Майстер-підривник, виконавши всі розпорядження Собачого Короля, недвозначно показав, на чиєму він боці, і тепер знову сидів на кормі разом із робітниками.

Собачий дім лежав у глибоких сутінках, коли Берінг цього вечора повернувся зі Сліпого берега. Серед зарослих клумб поруч зі ставочком з лататтям стояла коняка Лілі, скубала чорне бадилля; упізнавши колишнього свого наїзника, вона скинула голову й заіржала.

Лілі ще тут? Вона ж ніколи не залишалася до ночі. Берінг увійшов до темного дому, мимохідь погладив собак, які, метляючи хвостами, вибігли до нього, і ще з вітальні почув сміх Лілі у великому салоні, а потім голос Амбраса, що кликав свого дога.

Пляшка червоного вина, залишки вечері — Лілі й Амбрас сиділи за великим столом, на якому також були розсипані камені, необроблені кристали, дві коробки патронів, пачки мила та чаю, а ще — величезна, розміром з вазу для квітів, снарядна гільза, з тих, що лише деколи траплялися на високогір'ї серед руїн бункерів і обвалених шанців. Невже для такого бартеру їм знадобилося прикриття ночі? Військовий мотлох, іржава зброя і кілька десятків патронів не цікавили нині нікого, навіть каральні експедиції.