Крістоф Рансмайр - Хвороба Кітахари

— А якщо він поїде з тобою? — Від цієї раптової ідеї Собачий Король прийшов у такий захват, що навіть засміявся. — Так, хай Охоронець їде з тобою! Час йому вирушати на маневри! Хай потренується! Відпрацює відхід на рівнину. От і пригляне день-два за Воякою, аби той цілим і неушкодженим дістався армійського пансіону. Сказано ж… шануй батька і матір своїх… — Останні фрази потонули в таких вибухах реготу, що Берінг не розібрав жодного слова. Лише одне — «шануй». І перепитав: «Шануй? Про яку шану йдеться?»

— Поїдеш із нею! — реготав Амбрас. — Здаси в Бранді божевільного і будеш супроводжувати її, а шанувати тобі нікого й нічого не треба, ясно? Нікого й нічого. Я просто пожартував, дурнику. Про пошану взагалі не можна говорити всерйоз.

Після кам'яних лавин та паводку минулої весни шлях на рівнину майже не відрізнявся від русла якоїсь річки. Такими дорогами могла проїхати вантажівка, військовий всюдихід або запряжений волами віз — але лімузин ?

Колишньою залізничною трасою, що вела крізь оповиті плющем тунелі та віадуки, до Бранду можна було дістатися пішим ходом чи верхи всього за день-два, проте дороги в горах розчищали від кам'яних завалів, від снігових та селевих заносів виключно для армійських потреб, а вартових на пости перед входами на долини виставляти перестали, тому тунелі на цій ділянці нерідко були бандитськими пастками, з яких не було рятунку.

Залишалися гірські стежки. А йшли вони через мінні поля, підіймаючись високо-високо, до самих країв глетчерів. У туман і негоду збитися з такої стежки було просто, а збитися зі стежки тут означало — упасти в прірву чи підірватися на міні.

Цілі два дні до від'їзду у Бранд Берінг подумки ліз угору камінням, їхав у гори то автом, то верхи на коні, міркуючи лише про цю дорогу, яка перед ними лежала. В одну із безсонних ночей він сидів біля вікна у своїй кімнаті й ковзав поглядом крізь бінокль темними хребтами Кам'яного Моря, доки йому не починало здаватися, що серед світлих плям скелястих урвищ, осипів та чорних, непроглядних лісів він розрізняє стежки, світляні лінії, свій шлях.

— Машиною? Якою ще машиною? Ах, «Вороною»! — Ввечері напередодні від'їзду, вислухавши пропозицію, з якою Берінг після довгих вагань явивися до неї на вежу, Лілі не роздумувала ні хвилини: на «Вороні» до Бранду? Це точно дурне. От якби «Ворона» вміла літати, перемахувати через ями та селеві заноси, тоді звісно, а так вона вмить розіб'є всі свої осі. Ні, вона надає перевагу коневі й мулу перед всіма іншими засобами пересування. Нехай Берінг залишить «пташку» в Собачому домі, а в Бранд їде давнім способом — верхи, тому що найбезпечніший шлях на рівнину досі веде через колишній форт, через перевал.

Хоча Берінг уявляв собі від'їзд до Бранду інакше, драматичніше, як від'їзд на машині в густій хмарі пилу, що повільно осідає, його вже мовби лихоманило, коли вранці побачив серед мамонтових сосен Лілі, що прямувала до Собачого дому. Пси побігли їй назустріч. Вони їхала верхи на мулі й слухала по транзистору новини армійської радіостанції. За нею дибала його кобила без вершника. Лілі приїхала по нього. Вночі був дощ. Копита залишали у м'якому ґрунті глибокі відбитки, маленькі джерельця, які наповнювалися водою, дзеркальця, в яких тремтів образ неба.

Амбрас, сидячи у плетеному кріслі на веранді, лише з відсутнім виглядом кивнув головою, коли Берінг цього ранку прощався з ним — прощався так багатослівно, немовби вирушав не просто за перевал Кам'яного Моря, а в далекі мандри: Охоронець перерахував запаси в погребі, розказав, що робити з генератором у разі аварії, і навіть хотів пояснити хазяїну нещодавні складнощі зі стартером «Ворони», — Амбрас тільки кивнув головою і відмахнувся. Він не бажав чути стільки всього. На вітання Лілі він теж ледь відповів; а коли вони обоє його вже облишили, заглибився в інвентарний список з каменоломні.

Вілла «Флора» лишилася позаду. Марно собаки кидалися на залізні прути воріт і довго розчаровано гавкали їм навздогін.

— Ти прихопив провіант для батька? — спитала Лілі. — У мене вистачить лише на одного з нас.

— В'ялене м'ясо, сухарі, сушені яблука, шоколад і чай, — відповів Берінг. — Стане на трьох мінімум на шість днів.

— Забагато, — сказала вершниця, — адже твій тато залишиться у Бранді.

Біля лікарняного барака їм довелося спішитися й чекати. Санітар ще спав і відчинив лише після того, як Берінг, вигукуючи батькове ім'я, стукав і стукав у двері та вікна. Торік голомозі напали на барак такої ж ранньої години і, шукаючи ліки та матеріал для перев'язок, розтрощили все, чому не змогли знайти застосування.