Крістоф Рансмайр - Хвороба Кітахари

Амбрас відпустив собаку, випростався і відсутнім поглядом подивився Берінгу в очі — Охоронець витримав цей погляд без напруги.

— Ну, давай. Тягни інструмент. Пором знесло до бухти мало не з середини озера. Машина тільки плюється й чадить і не тягне навіть проти найтихішої течії. Поромщик не може знайти, в чому проблема.

— А ви? Ви як дісталися берега?

— Рибалка один підвіз. Плоскодонкою. Минулої ночі вони взяли у Ляйській бухті більше риби, ніж за минулі два тижні.

Ящик з інструментами того дня здавався Берінгу легким, хоча в інші рази йому тяжко було його дотягнути до транспортера в каменоломні, і до машинного відділення «Сплячої грекині», і до дизеля в сараї вілли «Флора». Портрет незнайомої жінки так його розрадив, що йому тепер усе було легким. На якийсь короткий час він забув навіть про діру у своєму погляді. Попри це всю дорогу до човнового сараю він мовчав, і лише зробивши понад дві сотні гребків, ризикнув скористатися новою, незнаною свободою і продовжити розмову, що виходила за межі звичних щоденних запитань, які стосувалися лише зовнішнього боку життя. Це було так, ніби, потрапивши до лігва, він наче одночасно проник і до таємного нутра свого хазяїна і тепер може рухатися там так само безкарно, як і в сутінках музичного салону. Дорогою до Ляйської бухти, як і в усіх інших спільних поїздках човном, хазяїн і робітник сиділи спинами одне до одного, кожен сам по собі: Амбрас — на носі, на ящику з рибальськими снастями, спрямувавши погляд удалину, до Ляйської бухти, де, ще невидимий, стояв ув очереті понтон. Берінг горбатився на веслах. Налягаючи на них, він дивився назад, на моорський берег, на човновий сарай, на причальний бон. З кожним рухом весла пси, що там залишилися, робилися все меншими. Їхній розчарований гавкіт ніби поступово переходив у далекий, чутний лише в коротких паузах між ударами весел, хрип дизеля, що задихався.

Хазяїн та слуга не бачили один одного і протягом двохсот з чимось гребків нічого одне від одного не чули. Але коли Берінг нарешті задав питання, яке досі з багатьох приводів озвучував лиш подумки, йому здалося, що собаки завмерли і вже не зменшувалися, хоча човен ковзав озером усе далі й далі.

— Чому, — спитав Берінг у порожнечу моорського берега, що даленів, — чому вас тоді запроторили до табору?

Він говорив гучно, говорив у сплески весел і хвиль, які вітер, що затихав, кидав ув облавки. Хоча він і не озирнувся на Собачого Короля, але чітко його бачив перед собою: Амбрас занурив одну руку у воду, що стрімко пливла назад; Охоронець відчув з правого облавку легку протидію, адже навіть така маленька лопать, як долоня, сповільнювала плавний рух. А ось тепер Амбрас витягує руку з води — Берінг почув звук крапель, притодія стала меншою, зникла зовсім.

«Чому вас тоді запроторили до табору?» До табору. Чому людей взагалі хапали у квартирах, кімнатах, садах чи якихось усамітнених прихистках у глушині й кидали до табору? Чому напівмертві від голоду будівельні загони поставили біля каменедробарки та в інших кар'єрах рівні ряди бараків, а прямо за ними — крематорії?

На майже забутих уже вікторинах і в години запитань і відповідей, які проводилися на моорському плацу з нагоди кожної стелламур-party, днем раніше чи пізніше, офіцер інформаційної служби постійно вигукував такі питання в мегафон і писав їх на величезній грифельній дошці. За правильну відповідь — її теж треба було загорлати в мегафон чи написати крейдою на дошці — будь-який з учасників цих заходів міг одержати виграш: кілька пачок маргарину, пудинг-напівфабрикат чи блок сигарет без фільтру. Навіть тепер громада, чисельність якої значно зменшилась, збиралася в моорському секретаріаті послухати радіопередачу, в якій поміж музичними заставками й доповідями з воєнної історії ставилися ті ж самі давні запитання. Той, хто, надряпавши старі відповіді на листівці польової пошти, надсилав їх на адресу армійської радіостанції, ставав учасником лотереї, яка обіцяла дрібні виграші й навіть поїздки до далеких зон окупації. Кур'єр, що раз на тиждень відвозив пошту з Моору на рівнину, мусив доставляти такі листівки безкоштовно.

Берінг теж часом заповнював для матері такі листівки (батько не мав нічого про це знати) і відносив їх до секретаріату; якось він навіть виграв каталог американських лімузинів, а іншого разу — талон на відвідування бейсбольного матчу у найбільшій казармі рівнини. Але батько не міг допустити, щоб його син чи взагалі будь-хто ще, ким він міг командувати, роз'їжджав у військових ешелонах його колишніх ворогів. Талон і досі стирчав як закладка поміж кольорових ілюстрацій і схем двигуна в тому виграному каталозі — єдиній книжці, яку Берінг приніс із кузні до Собачого дому.