Крістоф Рансмайр - Хвороба Кітахари

— Ви… ви вже повернулися?

— Знаєш, як чинили у таборі з тим, хто рився під лежаком у сусіда? — почув Берінг голос тіні. — Просто рився, тямиш? Шукаючи хліба, цигарок, картоплини, взагалі чого-небудь такого, що можна зжерти чи хоча б виміняти на їдло. Йому накидали ковдру на голову, шановний, — вела далі тінь. — А потім кожен в'язень міг лупцювати цей вузол так довго, доки не вичерпається злість чи сили або поки старший не накаже припинити. У моєму бараці, голубчику, це була лють більш ніж ста чоловіків…

Але скільки б чоловік його не лупили — сто чи тільки тридцять-сорок — жоден у таких випадках охорону не кликав, ясно? Охорона приходила, коли хлібокрад уже був настільки побитим, що не міг вийти на перекличку. Ось тоді приходила охорона. Я бачив, як вони приходили, голубчику. Бачив, як вони за ноги тягли побитого на плац. Ми стояли там серед снігу. Струнко вишикувані довгою шеренгою серед снігу, і хлібокрад мав повзти повз нас до крематорію…

Вони примусили його повзти, повзти біля наших ніг по снігу, немов крематорій був для нього спасінням. Іти він уже не міг. А охоронці весь час поруч із ним, і над ним, і слідом за ним, підганяють ударами чобіт та кольб; в одного ще й батіг був. Але під крематорієм ляснув зовсім не батіг. За сніговим заметом хлібокрад зник. Останнім, що я бачив, були його білі підошви. Він повз босим… А ти? Що ти тут шукаєш, голубчику?

Берінг ухопився за шпінгалет віконниці. Залізо знову було холодним, як раніше, до повернення хазяїна. Залізо сказало йому, що він заспокоївся. Він відвернувся від тіні й опустив шпінгалет. Віконниця розчахнулася. Псарня знову була освітлена. Тінь на порозі перетворилася на Собачого Короля, який здійняв руку, немов захищаючись від світла. Потім важка стулка гримнула по стіні.

— Нічого я не шукаю. І нічого не крав. Це все віконниця. Вона стояла відчиненою. І гриміла на вітрі. Ви забули її замкнути перед тим як пішли. Я почув цей гуркіт аж із човнового сараю. Я ходив туди за напилком, почув гуркіт і спершу подумав про злодія — але зразу ж згадав про собак. Собаки точно його б перехопили. А виявилося, що це віконниця тут гуркотить. Ну я її й зачинив.

Як легко йому зараз говорилося, якою легкою була брехня! Він брехав, хоча не знав, як довго Собачий Король простояв у дверях, спостерігаючи за ним. Може, Амбрас бачив, як він висував шухлядки пташиної шафи, як роздивлявся гніздечка, повні каменів? А може, бачив і як він підняв фото незнайомки і поклав його на колишнє місце, притрусивши піском і тиньком?

Берінг не задумувався над цим. Просто далі говорив. Брехав. Розповідав, що собаки мало не кинулися на нього, коли він відчиняв двері музичного салону, хвалив їхню пильність, а потім додав:

— Мені що, наступного разу чекати, щоб вітер тут усе на друзки перетрощив?

Він відчував себе цілком упевнено. З кожним словом розповіді Амбраса про хлібокрадів, про побої та шеренгу в'язнів серед снігу його впевненість тільки наростала. Амбрас йому повірить. Собачий Король так глибоко загруз у своїх спогадах, що забув про нинішню реальність, бачив тільки хлібокрада, а Охоронець рився у колишньому музичному салоні в пошуках доказів таємної любові.

— Навіщо ж ти опустив шпінгалет, якщо ти щойно його замикав? — сказав Амбрас. — Зачини ти вже нарешті цю прокляту віконницю.

Ну, можна й зачинити.

— А тепер тягни свій інструмент. Треба їхати…

— Я хотів спитати у вас, — сказав Берінг. — Можна?

Амбрас мовчав.

— Чому ви повернулися?

— За тобою, — сказав Амбрас. — Пором кинув якір у Ляйській бухті, мотор здох, не тягне.

— Пором? Я… я маю на увазі не зараз, не сьогодні. Я хотів запитати… чому ви повернулися сюди. На озеро, в Моор. До каменоломні.

Берінг уже було подумав, що відчуття певності обдурило його, злякався, що зайшов-таки задалеко, і замість відповіді чекав на грубий докір, але Амбрас після довгої мовчанки раптом нахилився до одного собаки, взяв до рук його морду, підняв пальцями губи, ніби перевіряючи ікла, а потім сказав, більше собаці, ніж Охоронцеві:

— Повернувся назад, до каменоломні? Я не повертався. Я був у цій каменоломні, коли в перші роки стелламурівського режиму блукав поміж руїн Відня, або Дрездена, або ще якогось вщент зруйнованого міста. Я був у цій каменоломні, варто було мені хоча б просто почути брязкіт кувалд і зубил чи просто побачити, як хтось іде сходами з вантажем на спині — навіть якщо це був рюкзак з картоплею. Я не повертався. Я ніколи звідси не виїжджав.