Крістоф Рансмайр - Хвороба Кітахари

— Не так, — сказав Амбрас. — Розверни. Я сиджу ось тут. І каменоломня має бути внизу, а небо — вгорі. Де в тебе очі? Сліпий чи що?

Дай їй спокій. Чого, трясця, заради цих псин Лілі навіть під градовою хмарою затрималася, більше того — гладила їхню смердючу шкуру, проте пройшла повз великий, розміром з ворота, отвір у дротяній огорожі і йому, Берінгові, руки не подала? Після тижневої відсутності лише недбало махнула йому рукою і пішла собі далі. Лілі! Він же цілував її. Невже вона забула? Зовсім забула?

Берінг монотонно повторював свої питання й докори, звертаючись до Лілі в монологах на самоті чи просто в думках, — але коли стикався з нею на віллі «Флора», на пароплавному причалі чи в базарний день серед склепаних з дощок прилавків моорських рибалок, торгівців свійською птицею і капканників, не міг зв'язати двох слів. Ніяково посміхався й ляпав щось таке, за що люто картав себе вже за кілька хвилин, щойно залишався знову сам на сам зі своєю безпорадністю. Іноді він починав затинатися, навіть коли всього-на-всього питав Лілі, чи розсідлати її мула, який пасся біля ставка з лататтям.

Лише коли вона сама починала розмову, просила дрібку солі для мула, питала, як справи в кузні, цікавилася коршаком, що кружляв над соснами, або механізмами двигуна внутрішнього згоряння, він часом легко й невимушено включався до бесіди. І тоді кілька секунд вірив, що вона знову йде йому назустріч. І розповідав їй про свого підсліпуватого батька, про скелет крил хижого птаха, про принцип силової передачі і про неможливість повернення на Ковальський пагорб.

Одного разу під час такої розмови він погодився, щоб вона відносила благодійні пакети старим на Ковальский пагорб — продукти, мило й записки, нашкрябані на пожовклих картках каталогу з шаф конторського барака. Але варто було Берінгу наважитися легко торкнутись Лілі чи лише подивитися їй в очі, як вона в ту ж мить відверталася або відсувалася. Жодного разу вона не була для нього такою, як у ніч концерту.

Чим він її образив, що зробив не так, чого вона знову цуралася його? День за днем він чекав години, коли нарешті вимагатиме в неї відповіді — навіть ціною того, що вона може стати ще більш далекою. Але в ході літніх тижнів з усієї множини невисловлених запитань залишилося всього одне. Так само непомітно, як і наполегливо, це запитання вдерлося в усі докори, в усі думки про Лілі і мучило його навіть уві сні. Щоправда, це єдине запитання було звернене вже не до Лілі, а до себе самого, до своєї пильності, з якою він тепер під час візитів Лілі на віллу слідкував за кожним її рухом, майже забуваючи про діру у своєму світі, про сліпу пляму в оці.

Ця жінка, єдина, яку він тримав в обіймах і цілував, уникала його тому, що Собачий Король був її таємним і справжнім коханцем?

Дай їй спокій. Адже так сказав Амбрас. Такою була його воля, а не воля Охоронця. Він же нічого їй не зробив! Від сорому та страху перед відставкою не смів виказати жодного докору. Завжди залишав її у спокої і ніколи б не наважився торкнутися її, якби вона сама не обійняла його тоді. Ще й досі в його вухах відлунював легкий дзенькіт її браслетів. Він пам'ятав усе, з болючою ясністю. Згадував її обійми, сидячи з Амбрасом над планами гранітного кар'єру і дивлячись на обриси фундаментів давно зруйнованих бараків поруч із дробаркою. Згадував, стоячи з Амбрасом між вагонетками на запилюженому понтоні, згадував, нарізаючи собакам м'ясо і лежачи вночі без сну, згадував, змучено прокидаючись уранці. Її він справді залишав у спокої. Але його спокій, його душевний мир було втрачено.

Тепер, коли Бразилійка і Собачий Король торгувалися при ньому щодо вартості якогось смарагду та його бартерного еквівалента, вивчали крізь збільшувальне скло чистоту каменя й захоплено розводилися про димчастість, вкраплення рідини й тріщини, про чорні зернятка, відростки, орторомбічні призми та розмаїття форм висячих садів у надрах самоцвіту, Берінг у кожній фразі, у кожному незрозумілому слові підозрював зашифровані любовні послання, і в найменших рухах, жестах він шукав приховані докази своїх здогадів.

Іноді він чув їхній сміх, думав, що чує сміх, спускаючись у погріб вілли за вином чи шматком рокфору… Вони сміялись над ним? Над обдуреним у грі? І одного разу, прохолодного й вітряного липневого дня, він більше не зміг терпіти ці нескінченні запитання.

За дві доби до цього, вночі, недалеко від Ляйської бухти знову стався напад на хутір, одну людину вбито і невідомо скількох поранено, і цього літнього ранку Амбрас звелів Берінгу перевірити і, якщо є потреба, відремонтувати замки вілли «Флора», а потім зміцнити всі віконниці та отвори сталевою стрічкою. Залишивши його з цим дорученням, Собачий Король свиснув догу, а також чотирьом іншим собакам і вирушив до каменоломні.