Крістоф Рансмайр - Хвороба Кітахари

Було вже далеко за північ, коли поїзд так несподівано рушив, що один із солдатів, піднявшись з-за картярського столу і потягнувшись до багажної сітки, втратив рівновагу і з прокльонами впав до рук свого партнера за грою.

Мандрівка від краю Кам'яного Моря до узбережжя Атлантичного океану тривала всю цю ніч, і ще дві холодні ночі, і три холодні дні. Першого ж дня Берінг з порожньої каністри з-під палива та двох жерстяних відер, знайдених у закамарку салон-вагона, зробив пічку, щоправда, палилася вона по-чорному — дим міг виходити тільки через двері та вікна. У вагонах переселенців горіли багаття. Зима цьогоріч прийшла рано.

Поїзд стукотів крізь туман, дощ та снігову круговерть, іноді годинами стоячи біля зональних кордонів та checkpoints [4] КПП (англ.). , а часом і без жодної видимої причини — серед чистого поля. Торгівці-несуни, що тоді виникали ніби з нізвідки й із зазивними криками пробігали вздовж вагонів, з лотками, кошиками та двоколісними візочками, пропонували лиш овечий сир, хліб, прянощі, сидр і льодяники на шнурках.

Новий радіоприймач? Де серед цього безлюддя Лілі мала купувати новий радіоприймач? Північноморський експрес перетинав захурделені степи, і за всі дні поїздки лише двічі промайнули високі освітлені будинки, оази, дзеркально-скляні вежі, схожі на палаци Бранда. Але здебільшого за вікнами купе годинами котилися пласкі хвилі ледь припорошених снігом голих пустирищ, руїни покинутих селищ, заболочені луки, де поїзд розлякував сотні диких кроликів, що в паніці кидались навтьоки. Нюрнберг — прочитав Берінг на зарослому чорними кущами будиночку централізаційного поста, за яким не було ні вокзалу, ні міста, сам тільки степ.

Там, на нічийній землі поміж зонами, сказав гальмівний кондуктор (Берінг зустрів його на одній з платформ під час свого рейду вздовж вагонів), там природа певною мірою відпочила від людей, там знову є види птахів, які давно вважалися вимерлими: соколи-балобани, степові орли, кречети, білі куріпки. Але найперше — квіти! Зозулині черевички та інші орхідеї, ніхто тепер навіть не знає, як вони називаються, — рай… Гамбург? Складно сказати, сказав кондуктор, тимчасом як Берінг уже перебирався через буфер та зчеплення до наступного вагона, може, годин двадцять, а може, й усі тридцять.

Серед вагонів Північноморського експреса лише кілька поєднувались між собою містками-переходами. Той, хто хотів дістатися від локомотивів до хвоста поїзда, мусив використовувати ділянки з повільним рухом, і дертися через буфери та зчеплення, як Берінг, або зістрибувати під час стоянки й через два-три вагони знову хапатися за хисткі залізні сходинки, не маючи жодної певності в тому, що під час таких перебіжок експрес не почне знову рухатися.

Деколи, після багатогодинних затримок у чистім полі, в тумані та під дощем, здавалося, що ця дорога так нікуди й не приведе, але тяга, яка підхопила пасажирів та несла їх до морського узбережжя, була сильнішою за всі перепони. Вони їхали туди, все далі й далі; навіть під час зупинок вони продовжували шлях у своїх розмовах та мріях, а мрії в усіх були різними: солдати мріяли про танцбари й вечірки з шашликами у власному саду, про полювання та ловлю лосося в лісових річках Америки; переселенці — про обіцяні пасовиська та болота на півночі, про покинуті ферми, які мусять бути відремонтовані, про заховані у смузі припливів пташині острови, про кращу долю під небом, не стиснутим горами… Але про Бразилію мріяла тільки подружка капітана. Цей рай належав лише трьом цивільним з Моору.

Тимчасом як пейзаж, відбігаючи назад, до Бранда та в минуле, ставав усе пласкішим і зникав серед снігу та дощових потоків, Лілі розгортала на столі мапу, паралель за паралеллю, місцями порвану, у плямах плісняви (з її згинів ще сипався тиньк метеовежі) і показувала декому з солдатів, а заодно й Берінгові, де саме на узбережжі Бразилії розташована та каменоломня, ця діра, це Лантану. На мапі її не було, але Лілі олівцем накреслила коло на темній зелені узбережжя, де не було слідів ані шосейних доріг, ані залізниці. Десь там. Але її ціль — не Пантану. Каменоломня, в якій навіть граніт був кольору дощового лісу, була розташована на шляху до Сантуса. Мати Лілі, стоячи біля мольберта, перед портретом свого чоловіка, перед писаними олійними фарбами вітрильниками та палаючими заходами сонця, мріяла про Сантус, про захмарні гори, що здіймалися на березі просторої затоки. До Сантуса рушили ті переселенці, які тоді бачили в Моорі повішеного на вишці для стрибків у воду. Сантус. Тепер Лілі нарешті продовжила втечу, що перервалася на заливних луках Моору.