Крістоф Рансмайр - Хвороба Кітахари

Якось раз після такої ночі, піднявшись на палубу перепочити, він осліпнув від яскравого ранкового сонця, а коли очі звикли до світла, то зникли, відтріпотіли геть не тільки світло-зелені та помаранчево-червоні плями, а й дещо темніше — тіні, чорні кулі. Синява неба стала бездоганною.

У печерах, коридорах і тунелях машинного відділення потьмянілості в полі його зору легко й непримітно губилися — тіні серед багатьох тіней. Але тут? Серед цієї синяви? У цьому світлі. Моррісон мав рацію! Берінг підвів голову — на безхмарному небі пливли найтонші павутинки, скляні мікрошрами, і ніщо більше не заважало цьому великому світлу, не затьмарювало його погляду.

Коли він рано-вранці повернувся до каюти, Амбрас, як завжди, уже кудись пішов; може, він був коло якірної лебідки в носовій частині, де він часто годинами просиджував на самоті, захищений від вітру фальшбортом, може, в їдальні, а може, глибоко в трюмі, біля моорського заліза. Крізь відчинений ілюмінатор віяло подихом моря. Але оскільки Берінгові цього разу хазяїн не заважав ані своєю присутністю, ані своїм болем, Берінг скочив до свого ліжка й заснув, але прокинувся не як зазвичай перед полуднем, а набагато пізніше, коли вже швидко насувалися тропічні сутінки: поки він позіхнув, потягнувся і відкинув з чола сплутане волосся, в ілюмінаторі вже зійшли зірки.

Лілі.

Перша думка Берінга після цього дня без сновидінь була про Лілі. Вона відвела його до Моррісона. Вона відштовхнула його і вилаяла, а можливо, ще й ненавиділа, точно так само як він ненавидів її там, нагорі, серед карстових проваль. Але вона відвела його до Моррісона. І Моррісон, як виявилось, мав слушність. Один-єдиний знак… якби ж вона зараз дала йому один-єдиний знак: іди сюди… він би пішов. Ризикнув би ще раз підійти до неї.

Але каюта Лілі була порожньою. А в їдальні акордеоніст співав якусь бравурну пісню, під яку танцювали дві пари, через хитавицю іноді збиваючись із такту. І торгівець з Порту-Алегрі, що сидів за столом поряд з Амбрасом, казав: «Красива, мов бразилійка…» Але він мав на увазі не Лілі, а велику, натуральної величини, статую Діви Марії, яка лежала в трюмі, закутана в деревну вату й папір; сорок сім ящиків, говорив гендляр, сорок сім ящиків, повних фігур ангелів та святих, князів, мучеників, полководців, розп'ятих та спасителів з руїн Центральної Європи, все куплене за приємною ціною і попливе до рук багатих фазендейро, колекціонерів та фабрикантів, роз'їдеться по всій країні, від Ріу-Гранді-ду-Сул до Мінас-Жерайса, навіть далеко на північ до Байї та Пернамбуку! Ґешефт майбутнього. У зонах і нічийних землях на Дунаї та Рейні ці герої та святі здатні допомогти хіба що тими грошима, які за них дає ринок. Еміграція, сказав торгівець, еміграція… більше там нічого робити; у його сім'ї, наприклад, тільки емігранти дечого й досягли.

Лілі?

Ані Амбрас, ані купець не бачили її зранку. У деякі дні вона взагалі не з'являлася в їдальні, їла у себе в каюті або деінде, а якщо приходила до їдальні чи до кімнати для курців, то рідко сиділа з моорцями, частіше з бразильцями — з туристами на шляху додому, які вижили після пригод у воєнних пустелях Європи, або з бізнесменами та «мисливцями за головами», які шукали в зонах робочу силу, нові ринки збуту та всякий корисний мотлох. Словник і мапа Бразилії завжди були в Лілі напохваті, і поступово вона встигла посидіти майже за всіма столиками маленького товариства пасажирів «Монте-Небліни» і давно почала говорити з ними португальською, в тому числі й з купцем з Порту-Алегрі, який точно зрозумів би навіть моорський діалект.

Але коли Берінг того вечора нарешті віднайшов її на пеленгаторній палубі і хотів сказати, що діри в його погляді, як і говорив їй док Моррісон перед тим, закрилися, вона дивилась на білий танучий кільватерний слід, дивилася так безтурботно та відсутньо, ніби не помічаючи його, Берінга, що він не вимовив ані слова. Він бачив перед собою обриси обличчя Лілі чітко, та все ж в глибокій тіні, ніби димна темрява, що відійшла з його очей, тепер знову піднімалася з глибин його єства, затьмарюючи лице втраченої коханої, а також море, і небо, і світ.

Він різко розвернувся і пішов, так і не привітавшись, геть, спустився до машинного відділення і не одну годину просидів там на залізних сходах, не бажаючи чути нічого, крім глухого бухкання поршнів, і машиніст з Белема збагнув, що сьогодні вночі пасажирові не до розмов. Берінг сидів, і вслухався у симфонічний гуркіт дизеля, і розрізняв у ньому низькі та пронизливо-високі металеві голоси, проте жоден з них не завдавав болю його вухам. А коли судно почало втрапляти до відгалужень тропічної бурі й почалася сильна хитавиця, він не став чіплятися за поручень, а ловив вухом громовиці, що часом проривалися до нього донизу, не плутаючи їх зі стукотом поршнів, і при цьому похитувався між поручнем та сталевою перегородкою виходу, мов маятник, мов сплячий. Проте він не спав. Сидів з розплющеними очима, поки море знову не заспокоїлося. Нагорі, напевно, якраз зовсім скоро мало сходити сонце.