Крістоф Рансмайр - Хвороба Кітахари

На вантажних платформах та підніжках стояли озброєні охоронці, які лише поступово відвернулися від вервечки роззяв і стали дивитися в напрямку руху. Чорні стіни «Бельвю», останні будинки Моору лишилися позаду, у дизельній кіптяві вихлопів. Ані камінь, ані кулак, ані втікач не завадили моменту прощання. Тільки декілька собак зі зграї вілли «Флора», на чолі з сірим догом, звільнених від своїх ланцюгів і нашийників, переслідували колону, шукаючи свого Короля, з гавкотом бігли біля гусениць та коліс, грузнучи в глибокій розбитій колії. Але їх Король був усього-на-всього тінню; мовчазний, ледь помітний за брудним склом, він засідав на недосяжній висоті над здоровенними колесами і не подавав жодних знаків. Берінг, сидячи поруч із хазяїном у кабіні сідельного тягача, який віз величезну конусну дробарку, не міг відвести погляду від захеканих, гавкітливих собак: поступово вони вибивалися з сил, сповільнювались, відставали.

«Що буде з собаками?» — запитав він Амбраса вчора ввечері. Вони сиділи за кухонним столом мовчки, ніби за ніччю, що насувалася, буде звичайнісінький день, а не прощання з Моором. На збори в кожного пішло не більше півгодини. Що їм пакувати? Зачохлений рояль з музичного салону, програвач платівок, інкрустовану птахами шафу? Хто від'їжджає не просто на якийсь час, а назавжди, не потребує жодної важкої поклажі. Фотографії розсміяної жінки та втрачених братів заховані серед одягу, шкіряний мішечок з каменями з ватних гнізд пташиної шафи, смарагди, рожеві кварци, переливчасті опали, пістолет, сталевий кіготь, біноклі, Амбрасів речовий мішок, перехоплена мотузками фіброва валіза Берінга — от і все. Книжки, предмети домашнього вжитку, колекція вінілів та решта всього, що завжди становило хоч якусь цінність у житті вілли «Флора», лежало тепер у темряві за замкненими віконницями музичного салону.

«А собаки? Що буде з собаками?»

«Залишаться тут. Як були тут задовго до нас, — відповів Амбрас. — Собакам ми не потрібні. Зніми з них нашийники».

На моорському перехресті колона звернула з багнистої стежки, що вела вздовж зарослого насипу, на старий гірський шлях і поповзла першими крутими горбами назустріч тунелям, завішеним плющем та в'юнкими травами; втім, армійська техніка ще кілька тижнів тому зірвала ці штори. З хащів, що ховали рештки залізничних стрілок, спурхнули куріпки. Тепер і останні собаки зграї відстали від каравану, заскочивши до гущавини. Тільки сірий дог завмер на розгрузлій колії, не побіг навздогін за машинами далі в гори, не переслідував більше нічого, просто сидів, захеканий, спостерігаючи, як транспорт за транспортом зникає в чорній пащі тунелю.

Лілі їхала разом з білявим капітаном та чотирма солдатами у головному панцернику колони і сміхом запротестувала проти раптової темряви. Вона тримала на колінах транзистор і шукала музику, марно намагаючись знайти хвилю без перешкод. Тут, у глибині гір, ламані-переламані звуки ефіру, схожі на крики тріумфу та завивання електрогітар, подрібнювались, перетворювалися на невиразний шурхіт. Музика! В Бранді або ще на котрійсь із зупинок на шляху до моря вона постарається купити новий приймач, з тих грошей, що виручила за кобилу й мула в переселенця, який тепер володів і її білим лабрадором.

Новий радіоприймач. Може, такий маленький, невагомий, як у солдатів у Бранді: вони чіпляли його за пояс, або, засунувши до кишені френча, тягали його із собою всюди, лишаючись таким чином глибоко у своїй музиці. Рок-н-рол з крихітних навушників, так гучно й потужно, ніби там, у долині летовища. Не буде більше ані тріскотливої коробки на шиї мула, ані перешкод в ефірі! І духової музики з динаміків на плацу не буде, і голомозих, і вигорілих руїн. Усе це в минулому.

— Гей! — Лілі підштовхнула капітана ліктем, ніби аж тепер, у темряві, усвідомила, що з кожною секундою все більше незворотно віддаляється від Моору. — Гей! Ми їдемо. Бразиліє! Ми в дорозі.

По стінах тунелю, по грубому каменю, на якому в променях фар зблискували і знову гасли вкраплення слюдяного сланцю й уламки кристалів, повзли чорні струмки вологи.

Світло.

Колона виринула в сіре світло ущелини — і зникла в наступному тунелі.

Темрява.

Берінг тихо відіпхнув хазяїна: Амбрас боровся зі сном і все ж знов і знов хилив голову на Берінгове плече. Водій тягача, солдат, якого усі його пасажири хвилювали не більше ніж періодичний гуркіт та брязкіт вантажу за спиною, насвистував якусь нечутну за гуркотом і деренчанням їзди мелодійку. Другий тунель здавався нескінченним. Берінг ніби відчував, що крізь тепло Амбрасового сусідства на нього навалюється важкість гір, холод неймовірної маси, що громадиться на сотні й тисячі метрів над ними. Десь у надрах цього гірського хребта, назавжди вмурований у камінь, немов мільйоннорічна комашка в бурштині або кришталики піриту та газові бабки всередині смарагдів, що сховані в Амбраса у шкіряному мішечкові, десь там зависав труп крадія курей. Можливо, саме зараз, цієї миті вони проїжджали глибоко під вапняковим цвинтарем, що зберігав колону замерзлих біженців, і гвинтівку Лілі, і засипаного кривавим пір'ям голомозого.