Крістоф Рансмайр - Хвороба Кітахари

«Птах нам більше не потрібен, — сказав Амбрас, — сказав йому, що повернувся з рівнини, щоб захистити цього птаха і весь Собачий дім від вандалізму, і заздрощів, і жадібності Моору. — Птах нам більше не потрібен. Ми поїдемо на тягачах, у бронемашинах, у джипах… Із завтрашнього дня можеш вибирати. Армія вже на підході. Ти повернувся з передовим загоном, розумієш, це просто передовий загін».

Завтра. Армія. Птах нам більше не потрібен. Армія на підході. І прибуде вона не за місяць і не через рік, як всього кілька днів тому говорив сам же Собачий Король. Вона прибуде завтра і заявить свої права на землі, завойовані десятиріччя тому. Тому що тепер, коли останні озброєні вороги згоріли у вогні Нагої або розбіглися, коли вже нема такої сили, яка здатна атакувати Армію мироносця чи хоча б чинити їй опір, — тепер воякам Стелламура потрібні гори, озеро, пагорби, Кам'яне Море, щоб у безперервних маневрах, на штучних полях битв підтримувати свою боєздатність аж до тієї години, коли новий, безіменний ще ворог вирветься з руїн погаслих міст і всього майбутнього.

— Нехай приходять. Хай собі приходять, — бурмотів Берінг, а собаки спантеличено слухали. Нехай приходять, ці мироносці, і переорюють своїми маневрами весь тутешній край до самої зони лісів ба навіть льодовиків. Йому байдуже. І хай моорські, а разом з ними решта мешканців цього триклятого узбережжя, всі ці палії та поріддя паліїв не зможуть більше відрізнити свої поля та вигони від гірських нетрів, а свої останні поламані машини — від випаленого остову, який холодним пам'ятником люті валявся тепер біля причалу.

Ніч минула у морозній тиші, а ранок застав Берінга на веранді: він спав у плетеному кріслі Собачого Короля, спав, незважаючи на холод, лише дихання білими хмарками пару розчинялося у повітрі. На прибережних луках іскрився іній. Настала осінь.

Розбудив Охоронця далекий гуркіт; спершу йому здалося, що він чує мотор «Ворони», і так різко схопився, що наступив на залізний кіготь, який уві сні впустив з рук. Спіткнувся і впав прямо на собак, що дрімали біля крісла. Гуркіт наростав, але ще перед тим як підвестися на ноги, Берінг встиг розпізнати, що чує не один мотор, а зразу багато. Так могла звучати лише Армія. Переможці Оранієнбурга і Кванджа, тріумфатори Сантьяго та Нагої — колона автомобілів для евакуації, тракторів, вантажівок, танків і джипів йшла уздовж очеретів до Моору… А Моор, мешканці якого зібралися на плацу, де колона врешті й зупинилася, — Моор згадував: цей гуркіт, цей брязкіт, ці запорошені пилом солдати, що дивляться у простір, наче глухі до будь-якого поклику чи тим паче прохання, — все це було як в останні дні війни, ні, це й була війна.

— Армія дала, Армія й бере, — прокаркав нині зранку з динаміків на плацу голос капітана; Берінг марно шукав хазяїна в салонах та коридорах Собачого дому і навіть у парку, потім кинувся слідом за колоною до плацу, до секретаріату, біг і біг. Там він нарешті знайшов Собачого Короля, у товаристві капітана. Обидва стояли на танку. Але тільки капітан тримав у кулаці мікрофон і намагався перекричати гуркіт техніки. Армія дає, армія й бере. Хвала Армії!

Моор стояв навпроти окупантів — безладними, буркотливими купками. Хоча жодного наказу щодо загальних зборів на плацу не було, але все більше й більше народу поспішало туди, вибігаючи з вулиць та будинків. Тим, хто з цікавості заявився раніше, скоро довелося стримувати тих, хто прибував, інакше б їх самих припечатали до гусениць та коліс чи ще гірше — до кордону з піхотинців, які тримали перед собою штурмову зброю, готові відкрити вогонь.

Точно як комендант початкового періоду окупації, капітан стояв біля башти танка і деколи припиняв свій крик, щоб показати водію армійської вантажівки чи евакуаційної машини місце для паркування. На очах у Моору колона перешиковувалася ніби для бою.

Дизельний чад туманив овид. Гуркіт моторів помалу слабшав. І ось уже чути тільки голос з динаміка. Але більшу частину того, що він вигукнував, можна було й так прочитати в листівках, які двоє солдатів розкидали з платформи вантажівки.

Армія заявила права на свої трофеї. По десятиліттях після перемог у Кам'яному Морі й на рівнині Армія нарешті пред'явила права на завойовану в жорстоких боях територію. Їй знадобилося озеро, альпійські луки, верхові болота. Увесь цей гірський масив. І явилися вони тільки для того, щоб перетворити тутешнє безлюддя на військовий полігон і нарешті поставити на службу миру, тепер вона вимагала повернути все, чим досі щедро постачала Сліпий берег: машини й механізми для видобутку й обробки граніту, канатні пилки, подрібнювачі, транспортні стрічки, тягові лебідки, вагонетки… все-все. Армія не гірше за приозерних мешканців знала, що моорське гранітне родовище вичерпалося: дрібне каміння, відходи, гнилі стінки на всіх напрямках видобутку…