Крістоф Рансмайр - Хвороба Кітахари

А роботи на Сліпому березі — непочатий край. Сам демонтаж вузькоколійки чого вартий, адже треба видовбати зі скелястого ґрунту сім гілок, що ведуть від вантажного причалу до семи різних відвалів, як тоді вивертали стрілки й рейки біля моорського роздоріжжя. Тільки цього разу надривалися на розбиранні не татуйовані армійські штрафники. День за днем понтон ходив до Моору з таким вантажем металевих деталей, що при найпростішому маневрі вода перехльостувала через облавок. Усього тиждень минув з початку демонтажу, а велетенська, наростаюча гора металу вже чекала відправки на рівнину: опорні котки, противаги і спускні жолоби з листової сталі, ґратчасті ящики, бурильні агрегати, ланцюги, канатні пилки і навіть гофровані залізні дахи каменедробарки, з якої в минулі роки з шумом сипалися рінь та жорства різноманітних калібрів — матеріал для рівнинних доріг і насипів, — височіли тепер біля причалу монструозною імітацією затонулого в землі залізного саду при кузні.

Дні ставали дедалі холоднішими. Вранці Собачий Король та Охоронець, закутавшись в армійські шинелі, стояли на причалі, поки сержант шикував носіїв у шеренгу і наказував розрахуватися за порядком номерів. Хай би що тепер вимагалося зробити в кар'єрі чи дорогою сюди — солдати завжди були поблизу, гарантуючи, що в межах вогневої досяжності всяка вказівка Собачого Короля буде виконана як наказ. Сам капітан рідко з'являвся на Сліпому березі. Сидів у Моорі, грав із секретарем і деякими агентами Армії в покер, а всіх сільських прохачів, з їхніми клопотаннями про послаблення в роботі та інші пільги, відсилав до Собачого Короля. Проте той був так само глухим до прохань і скарг, як і Армія, замість нього говорив Берінг. Відмовляв у проханнях. Берінг розпоряджався. Берінг погрожував. Під захистом Армії Берінг мстився за спалення «Ворони». І хазяїн давав йому таку змогу. Хазяїн сидів у конторському бараці й писав реєстри.

У ці дні демонтажу й «очистки» будинків та селищ, коли каменоломня поступово перетворювалася на армійське стрільбище, влада на Сліпому березі ніби сама собою помалу перейшла від Собачого Короля до його Охоронця. Адже це він доглядав за каменерізальними пилками, транспортерами, агрегатами і часом ремонтував їх, і знав механізм конусної дробилки не гірше за механізми власних витворів. Тепер він з маніакальною ретельністю слідкував, щоб кожен маховик і кожен шарнір були акуратно зняті, пронумеровані, акуратно завантажені на пором, переправлені через озеро й укладені біля причалу під повіткою з гофрованого заліза. Якщо хтось із вантажників впускав хоча б одну противагу чи просто залізяку, він скаженів. Добровольці почали боятися його. Адже під прикриттям і захистом Армії, так само недосяжний, як і його хазяїн, Берінг з кожним днем, з кожним нападом люті ставав усе більш непередбачуваним у своїх вчинках.

Пес — так називали його тепер між собою добровольці. Пес або Півень, іноді просто Наглядач. І справді, він, як спущений з ланцюга сторожовий пес, гасав від каменедробарки до вантажного причалу й назад, ненастанно понукаючи всіх до роботи і люто молотячи сталевим прутом по відкатних рельсах та іржавих перегородках, і справді був схожим і на півня, коли, зриваючи голос, командував вантажниками на відвалах і при цьому грізно здіймав угору сталевий прут-кіготь.

А потім цей Півень, цей Наглядач, цей Пес раптом на кілька хвилин, ніби скам'янілий, завмирав перед обвітреною гнилою стінкою біля підніжжя Великого напису, або біля причалу, чи під білими від пилу стінами каменедробарки і дивився в порожнечу, ковзав дірявим поглядом по скелях і ущелинах, по сірій воді, зосереджений на сліпих плямах, які піднімалися й опускалися з кожним рухом очей; він ніби вже помічав перші ознаки виконання прогнозу Моррісона: плями дещо посвітлішали. Зробилися прозорими по краях. Світло й справді повертається? Плями зменшуються. Док Моррісон не помилився. Док Моррісон точно має рацію. Гострота зору відновиться.

Але варто було Берінгу вийти із заціпеніння і знову побачити відвали, вантажний причал і добровольців, як тієї ж миті прокидалася й лють. Одного холодного сонячного осіннього дня, коли калюжі в тіні сходів до самого полудня були затягнуті тонкою крижаною кіркою, Берінг відлупив і поранив сталевим прутом непокірного носія, гаазького фурмана, який заявив, що якийсь там шмаркач, скурвий син, вражий прихвостень йому не указ. Берінг так раптово почав бити — по грудях, по голові, по плечах, — що бідолаха навіть руками не встиг прикритися, похитнувся під потужними ударами, упав на коліна і скорився, заливаючись кров'ю, аж поки Амбрас не вискочив з конторського барака й гаркнув: