Крістоф Рансмайр - Хвороба Кітахари

Лопаті ротора крутилися тепер повільно, як вентилятор під стелею конторського барака літнього дня в каменоломні. Пилова хмара осіла і відкрила охоронцю Моор, зібраний на досить значній відстані. Віддалік від юрби роззяв він нарешті побачив хазяїна. Амбрас стояв у дверях секретаріату — дог поруч, немов приріс до порога, — і жестом звелів Берінгові підійти.

Іди сюди!

Берінг послухався. Амбрас виглядав неушкодженим.

Давай. Швидше.

Берінг підійшов до Собачого Короля майже одночасно з білявим капітаном, який у супроводі двох військових поліцаїв і секретаря, що сипав жестами, крокував повз натовп витріщак ніби повз роту почесної варти. Солдати розвантажували літак, протягнули через плац чорні ящики, два кулемети, один міномет.

Амбрас уже простягнув руку назустріч капітанові, але перш ніж привітатися з офіцером мовою переможців, крикнув Охоронцеві: Лишися тут!

— Лишися тут! Цю штуковину вже не врятувати. Вони хочуть нас убити. І пташку вони підпалили.

Браво, тепер і велике цабе муситиме знову пішки ходити набережною. Хай-но побігає тепер наввипередки зі своїми кобиздохами, від Собачого дому до секретаріату, і на причал, і назад — та куди хоч. На «Вороні» він би заїхав прямісінько в пекло. Горіла тачка точно як каністра з бензином. Яка біда!

Ще чого бракувало. Армійському шпигунові воду тягати — руки спалиш до пухирів і все волосся на голові теж, а заради чого? Аби цей шпигун їздив селами на лімузині?! Його пожежа, хай би сам і гасив. А ВІН хоча б щось зробив? Пальцем не поворухнув. Стояв біля палаючої тачки, тримав на цепу дога, щоб і той кудись не забіг від нього, як поромник, як майстер-підривник і решта інших, просто стояв, витріщався, немов дурень, у вогонь, а потім заповз до нори, в секретаріат.

Але матимемо ще неприємності. Кажу вам, будуть неприємності, ой будуть. Може, дарма це…

ЩО дарма?

«Ворону» підпалювати.

Так не ми ж її підпалювали. Хіба МИ її підпалили?

Ми лише стояли і дивилися, як п'яні каменярі перевернули тачку й сунули до бензобака запалювальний шнур.

Ну і що? Нам що, лекцію треба було їм прочитати? Мовляв, користуватися відкритим вогнем заборонено! Може, вже й дивитися на палаючу тачку не можна — он скільки всього щодня горить? Може, очі треба було зав'язати? А ВІН, по-твоєму, добре вчинив, коли прибив до стіни секретаріату плакат і пішов геть без жодного слова? Це, по-твоєму, добре, так? Прибив цей гівняний плакат і пішов, сів спокійненько на свій пором і зібрався до каменоломні, ніби присобачив до дошки звичайнісіньке оголошення, афішу якогось водного свята, чорт забирай. Тицьнув нам під носа наказ про евакуацію і змився до каменоломні!

Але й каменярі теж постійно твердили, мовляв, ВПЕРЕД І ПОДАЛІ ЗВІДСИ, краще сьогодні, ніж завтра, на рівнину, до Бранда, до західних зон, до Америки, куди-небудь, аби лиш подалі звідси…

Звісно, на рівнину, звісно, до Бранда. Але ж не так! Звільнити будинки протягом місяця! Кар'єр закрито, все приозер'я очеплено, немов район епідемії! А все тільки тому, що Армії потрібен новий ящик з піском, новий навчальний полігон.

Повне гівно. ЗАГАЛЬНОВІЙСЬКОВИЙ ПОЛІГОН. Якого біса тепер-то маневри влаштовувати? Спрацювало ж. Нагой… як його? Де вони перемогли? Перемогли ж, у Нагої цьому. Пів-Японії підірвали, самі кажуть, уже по всьому, відвоювалися — і наступного ж дня оголошують усе приозер'я, всі гори стрільбищем, тому що захотілося далі тренуватися…

А ми? Нам, дурням, дозволяють зібрати манатки, як під час війни, зібрати манатки і на раз-два зникнути деінде.

І хто в них знову на побігеньках? Все він же, шпигун цей. Собачник цей йобаний. Пришпандьорив до стінки ВАЛІТЬ ЗВІДСИ і ГЕТЬ, а потім дивується, що йому червоного півня пустили. Пішов собі, засів на своєму поромі і всю дорогу напевно підраховував, скільки вторгує у першого зустрічного жида-лахмітника за цей брухт з кар'єру…

Ну, не особливо довго й рахував. Довелося ж на всіх парах вертатися, бо на причалі спалахнуло. Вогонь на даху. «Ворону» смажать! І повним ходом назад.

Притому йому ще пощастило, тачка не вибухнула в нього під задницею. Ото був би феєрверк, якби його каменярі спалили разом із цими собацюрами, — любо-дорого дивитися! Може, тепер хоч допетрає своїми собачими мізками, що з нами так не можна чинити: оголосити, що все буде по-старому — і кар'єр працюватиме, і каменедробарка, потихеньку, але буде! — а за два дні прибити до стіни це гівно…