Крістоф Рансмайр - Хвороба Кітахари

Там унизу, краєм продовгуватого фірнового поля, бігли до укриття сім чи вісім чоловік, ховалися за валунами, у панінці заповзали до кам'яних щілин та ям, аби лише втекти від бойової машини, яка летіла від сонця прямо на них.

У секторі обстрілу залишилися тільки корова, плямиста, коричнева з білим, надто велика й важка — така швидко не втече. В не меншій паніці, ніж її погоничі, вона, тягнучи за собою мотузку, незграбними стрибками квапилася до сніжного поля і, щойно ступивши на нього, в ту ж мить провалилася по саму шию. Її ревіння потонуло у фонтанах крижаних кристалів, що зметнулися попід вертольотом.

Солдати сміялися — над панікою ковбоїв там унизу, над застряглою серед снігу коровою… а дехто, напевно, сміявся й від полегшення, тому що капітан не дав наказу атакувати. Сміючись, вони знову впали в небесну синяву: пілот змінив курс. У Армії є важливіші справи, всякі жалюгідні крадії худоби її не цікавлять.

А потім, ось щойно далекий і мерехтливий, як міраж, назустріч їм з гір немовби нісся водний потік, фіорд, обрамлений кам'яними кручами та очеретом. Озеро. Щойно вони були ще глибоко в Кам'яному Морі, а нині вже мчать високо над зеленими хвилями, і попереду розбігаються блискучі сліди повітряних вихорів, і вже повертається перед очима Сліпий берег, тераси каменоломні… З висоти все виглядало легким і блискучим: Великий напис, що занепадав, немовби вирізаний з шовкового паперу, іржаві важелі транспортерів біля відвалів породи, далі набережна, руїни «Бельвю» — все виникало й зникало під ними… водолікарня, каштанова алея, «Ґранд-готель», білі стіни у по-осінньому прозорому світлі. Світлий і легкий, мов пушинка, сяючий, ніби здавна обітований край, біг моорський берег назустріч Охоронцю, що повернувся додому. Але раптом безодня явила йому одну-єдину картину, яка говорила, що він спізнився.

Над пароплавним причалом здіймався смолисто-чорний димовий гриб, а серед цього диму в язиках полум'я лежала «Ворона», лежав символ Собачого Короля, мистецький витвір Берінга, перевернута, із роззявленим дзьобом капота. Там унизу, оточений витріщаками, безсилими помічниками чи паліями, так близько до води і все ж у непогасному вогнищі, горів єдиний лімузин, що роз'їжджав моорськими вибоїнами в роки Оранієнбурзького миру, горів, як може горіти тільки заправлена пальним і мастилом машина, з усім її пластиком, ефектною білою ґумою і леткими, легкозаймистими фарбами.

Захід на посадку, неповоротке, неквапливе приземлення на плацу перед секретаріатом здалися Берінгові нестерпно повільними. Навіть роззяви, які вже необзирці бігли з причалу на плац, до нової сенсації, і ті були мало не швидші від гелікоптера. Берінг бачив, як вони біжать, і зупиняються, і дивляться вгору, і біжать далі. А мали б лопатами кидати у вогонь пісок, пісок і землю! Ну, швидше вниз, швидше! Чому пілот зараз не послав машину в піке, як допіру через цих жалюгідних злодюг? «Ворона» ж горить!

А солдати? Невже не розуміють, що саме зараз, цієї миті, вони вкрай потрібні на причалі? Берінг хотів показати їм свій палаючий витвір, птах у вогні, і ткнув пальцем униз, тріснув кулаком по склу ілюмінатора, по металевих ребрах холодної броні. Але солдати бачили й значно гірші речі, ніж палаюча автівка, і кивали, і сміялися, доки один із них, уже при посадці, не збагнув, що цей жовторотий цивільний вийшов із себе — чи то від злості, чи то від жаху. Він схопив розлюченого Берінга за рукав, намагаючись посадити його на лаву до солдатів. Hey, man! Cool, man! Sit down, man! — а потім прогавкав і команду тутешньою мовою, різкий звук, який означав те саме: Сиди!

Але Берінга вже було не втримати. Він вирвався з рук солдата, спіткнувся об ящик з набоями, коли машина торкнулася землі, вдарився головою об чиюсь каску, упав солдатам під ноги, піднявся, проштовхнувся до відчиненого вже люка — і серед перших вискочив у хмару пилу на плацу.

Там, немов у піщаній бурі серед пустелі, стояв моорський секретар, привітно розмахуючи милицею, а другу руку, чи то козиряючи, чи то притримуючи зелений кашкет, притискав до скроні. Нікого з моорських у пиловій хмарі видно не було.

Берінг пробіг повз постать секретаря, очі пекло, а він біг — через плац, до димового гриба біля берега, — і раптом у гуркоті ротора, що затихав, почув знайомий голос, голос хазяїна.

Він не розібрав, що саме кричав Амбрас. Зрозумів тільки, що крик не був проханням про допомогу, а наказом і що адресований цей наказ йому, йому одному. Він зупинився, пошукав його поглядом довкола.