Ерік-Еммануель Шмітт - Оскар і рожева пані

Передусім, Боже, хочу зауважити, що ти не прийшов. Сьогодні, через проблеми статевого дозрівання, я дуже мало спав, тож не повинен був тебе проґавити. І потім повторюю ще раз: якщо кунятиму — поторсай мене.

Коли я прокинувся, Бабця-Ружа була вже тут. За сніданком вона розповідала мені про свої бої з Королівською Цицькою, бельгійською кечисткою, яка щодня поглинала по три кілограми сирого м’яса, заливаючи його бочкою пива; казали, що Королівська Цицька, через бродіння м’яса у пиві, найбільше вражала своїх суперників смородом із пащі та що завдяки йому, і тільки йому, вона клала їх на лопатки. Щоб її перемогти, Бабці-Ружі довелося вигадати нову тактику: натягнути просочений лавандою каптур і назватися Шорницею з Карпантра. Кеч, щоразу підкреслює вона, вимагає м’язів і на мізках.

— Кого ти по справжньому любиш, Оскаре?

— Тут, у лікарні?

— Так.

— Шинку, Ейнштейна і Поп Корна.

— А серед дівчат?

Це запитання загнало мене на слизьке. Я не хотів відповідати. Але Бабця-Ружа чекала, а клеїти дурня перед кечисткою міжнародного рівня надто довго не можна.

— Пеггі Блу.

Пеггі Блу — це блакитна дівчинка. Вона живе у передостанній палаті наприкінці коридору. Вона мило посміхається, але майже не розмовляє. Немов фея, яка на короткий момент зупинилася перепочити в лікарні. У неї складна хвороба, хвороба блакиті, проблема крові, яка мусить, але не тече до легень і раптово надає всій шкірі блакитного відтінку. Вона чекає на операцію, яка зробить її шкіру рожевою. Як на мене, то надаремно, Пеггі Блу дуже гарно в блакитному. Навколо неї панують світло й тиша. Коли до неї підходиш, виникає враження, що ти заходиш до каплиці.

— Ти сказав їй про це?

— Не можу ж я отак стати перед нею і сказати: «Пеггі Блу, ти мені дуже подобаєшся».

— Чом би й ні?

— Я навіть не знаю, чи їй відомо, що я існую.

— От тобі ще одна причина.

— Ви бачили, яка у мене голова? Їй мали б подобатися прибульці з інших планет, а я в цьому не впевнений.

— Як на мене, Оскаре, ти дуже гарний.

Тут Бабця-Ружа пригальмувала нашу розмову. Приємно чути такі речі, ти тремтиш, не знаєш, що й відповісти.

— Не хочу зваблювати лише своїм зовнішнім виглядом, Бабцю-Ружо.

— Що ти відчуваєш до неї?

— Я прагну захистити її від привидів.

— Що? Тут водяться привиди?

— Так. Щоночі. Вони нас будять невідомо навіщо. Нам боляче, бо вони щипаються. Нам страшно, бо ми їх не бачимо. Потім так важко знову заснути.

— А до тебе привиди приходять часто?

— Ні. У мене дуже міцний сон. Але іноді я чую, як Пеггі Блу кричить уночі. Я хотів би захистити її.

— Скажи їй про це.

— Все одно я не зможу цього зробити, бо вночі нам заборонено виходити з кімнати. Такі правила.

— Хіба привиди ознайомлені з правилами? Ні. Явно ні. Будь хитрішим. Коли вони почують, як ти кажеш Пеггі Блу, що стоятимеш на чатах, аби захистити її від них, — то не наважаться прийти сьогодні вночі.

— Так… але ж…

— Скільки тобі років, Оскаре?

— Не знаю. Котра зараз година?

— Десята. Тобі скоро п’ятнадцять. Ти не вважаєш, що настав час набратися мужності й висловити свої почуття.

О десятій тридцять я наважився і підійшов до відчинених дверей її палати.

— Привіт, Пеггі, це Оскар.

Вона лежала на ліжку, схожа на Білосніжку, яка чекає свого принца, тоді як ті бісові карлики вважають, що вона мертва, Білосніжку, яка кольором своєї шкіри нагадувала сніг на фото, де він виходить не білим, а ледь блакитним.

Вона повернулася до мене, і мені стало цікаво, за кого вона мене прийме: за принца чи за карлика. Я поставив би на «карлика» через свою яйцеголовість, але вона нічого не сказала, власне це мені й подобається у Пеггі Блу: вона ніколи нічого не каже, і все залишається таємничим.

— Я прийшов сказати, що сьогодні вночі й усі наступні ночі, якщо ти не проти, я стоятиму на варті біля твоєї кімнати, захищаючи тебе від привидів.

Вона глянула на мене, кліпнула віями, і в мене виникло враження, що фільм почав прокручуватись у сповільненому темпі, повітря ставало прозорішим, тиша — тихішою, я ступав, наче по воді, і що при наближенні до її ліжка, осяяного світлом, яке падає нізвідки, все змінюється.

— Хвилинку, Яйцеголовий, Пеггі стерегтиму я!

Поп Корн стояв у дверях, чи точніше, заповнював собою весь прохід. Я затремтів. Звісно, якщо Пеггі стерегтиме він, це буде ефективно, жоден привид більше не пройде.

Поп Корн підморгнув Пеггі.

— То як, Пеггі? Ми з тобою друзі, чи не так?