Ерік-Еммануель Шмітт - Оскар і рожева пані

— О’кей.

— Окрім того, ти щодня можеш звернутися до Бога з проханням. Але вважай! Лише з одним.

— Ваш Бог, Бабцю-Ружо, — нікчемний. Аладін мав право на три бажання від джина з лампи.

— Одне бажання щодня — це краще, ніж три за все життя, чи не так?

— Авжеж. І я можу все йому замовити? Іграшки, цукерки, машину…

— Ні, Оскаре. Бог — не Дід Мороз. Ти можеш просити у нього лише духовні речі.

— Наприклад?

— Наприклад: мужності, терпіння, пояснень…

— О’кей. Розумію.

— А ще, Оскаре, ти можеш попросити його про прихильність до когось іншого.

— Маючи право на одне бажання в день, Бабцю-Ружо, не варто робити дурниць, спершу я притримаю його для себе!

Ось так. Тому, Боже, з нагоди першого листа (я тобі трохи описав свій стиль життя тут, у лікарні, де на мене тепер дивляться як на перепону медицині) хотів би просити відповісти на одне запитання: я одужаю? Скажи «так» чи «ні». Це ж нескладно. «Так» чи «ні». Непотрібне закресли.

До завтра, цілую,

Оскар.

P.S. Я не знаю твоєї адреси: як мені бути?

Браво! Ти дуже крутий. Ти дав відповідь на запитання раніше, ніж я відправив листа. Як це в тебе вийшло?

Сьогодні вранці, коли в кімнаті для відпочинку я грав з Ейнштейном у шахи, прийшов Поп Корн, щоб мене попередити:

— Приїхали твої батьки.

— Мої батьки? Не може бути. Вони приїздять тільки в неділю.

— Я бачив машину — червоний джип із білим брезентовим чохлом.

— Це неможливо.

Я стенув плечима і продовжував грати з Ейнштейном. Оскільки я був заклопотаний своїми думками, Ейнштейн крав мої фігури, і це мене ще більше вивело з себе. Ми прозвали його Ейнштейном не тому, що він розумніший за інших, а тому, що його голова вдвічі більша за звичайну. Кажуть, що в ній повно води. Шкода, бо коли б у ній було стільки мізків, Ейнштейн багато чого б досяг.

Побачивши, що програш неминучий, я покинув гру і пішов за Поп Корном до вікон кімнати, що виходили на стоянку. Він мав рацію — мої батьки таки приїхали.

Треба зазначити, Господи, що ми, тобто мої батьки і я, живемо далеко. Коли я жив там, то не усвідомлював цього, але тепер, коли вже там не живу, гадаю, що це справді далеко. Тож через це батьки можуть навідуватися до мене не частіше одного разу на тиждень — у неділю, бо в неділю вони не працюють, я також.

— Бачиш, я мав рацію, — сказав Поп Корн. — Що ти даси за те, що я тебе попередив?

— У мене є шоколадні цукерки з горішками.

— У тебе не залишилося полуничних «Тагада»?

— Ні.

— Гаразд, підійдуть і шоколадні.

Звичайно, ми не маємо права підгодовувати Поп Корна, адже він тут для того, щоб схуднути. У дев’ять років він важить дев’яносто вісім кілограмів, маючи метр десять заввишки і метр десять завширшки! Єдиний одяг, в який він повністю влазить, — бавовняний спортивний светр гравців у американське поло. Та й то смужки страждають на морську хворобу. Щиро кажучи, оскільки жоден із моїх друзів, як і я, не вірить, що він колись перестане бути товстим, і нам дуже шкода бачити, як він страждає від голоду, ми завжди віддаємо йому свої недоїдки. Для такої купи тлущу шоколадна цукерка — краплина в морі! Якщо ми помиляємося, то нехай медсестри перестануть ставити йому стільки свічок.

Я повернувся в палату чекати батьків. Спершу я не помічав, як спливали хвилини, бо геть захекався, але згодом усвідомив, що за цей час вони могли прийти до мене вже разів п'ятнадцять.

Раптом я здогадався, де вони. Я шмигнув у коридор, коли ніхто мене не бачив, спустився по сходах і в напівтемряві підійшов до кабінету лікаря Дюссельдорфа.

Так і є! Вони були там. З-за дверей долинали голоси. Оскільки спускання сходами виснажило мене, я витратив кілька секунд, щоби перевести подих, отоді все й зіпсувалося. Я почув те, чого не повинен був чути. Мама ридала, лікар Дюссельдорф повторював: «Ми спробували все, повірте, ми все спробували», а тато відповідав здавленим голосом: «Я не сумніваюсь, лікарю, не сумніваюсь».

Я стояв, притулившись до залізних дверей. І не знав, що було холоднішим: метал чи я.

Потім лікар Дюссельдорф запитав:

— Хочете обняти його?

— Мені забракне мужності, — сказала мама.

— Не треба, щоб він бачив нас у такому стані, — додав тато.

Отоді я зрозумів, що мої батьки — це двоє легкодухів. Гірше, двоє легкодухів, які й мене вважають легкодухом!

Оскільки в кімнаті загрюкали стільцями, я здогадався, що вони зараз вийдуть, і відчинив перші-ліпші двері.

Ось так я й опинився у комірчині для віників, де провів решту ранку, бо, можливо, тобі це невідомо, Господи, але комірчини для віників відчиняються не зсередини, а ззовні, наче є загроза, що вночі віники, відра та ганчірки повтікають!