Ерік-Еммануель Шмітт - Оскар і рожева пані

Я хутко зважився і організував свою втечу. Трохи обміну: іграшки для Ейнштейна, ковдру — Беконові, цукерки — Поп Корнові. Трохи спостережливості: перед тим як піти, Бабця-Ружа завжди проходила крізь роздягальню. Трохи завбачливості: мої батьки не приїдуть раніше полудня. Все пройшло добре: об одинадцятій тридцять Бабця-Ружа обняла мене, побажала щасливого Різдва з батьками, а потім зникла на поверсі роздягалень. Я свиснув. Поп Корн, Ейнштейн і Бекон швидко одягли мене, підняли, спустили по сходах і віднесли до тарадайки Бабці-Ружі, випущеної ще до появи першого автомобіля. Поп Корн, великий спритник у відкриванні замків, йому ж бо пощастило вирости у непевному районі, відчинив відмичкою задні дверцята, і вони кинули мене на підлогу між переднім і заднім сидіннями. Потім повернулися до будинку, непомічені й невпізнані.

Минуло чимало часу, доки Бабця-Ружа сіла у машину, змусила її кашлянути разів десять чи п’ятнадцять, перш ніж та завелась, а тоді ми рвонули, як навіжені. Які ж бо класні ці машини, випущені ще до появи першого автомобіля, вони зчиняють такий гуркіт, що створюється враження швидкої їзди, а трясе так, як на ярмарковому святі.

Проблема була в тому, що Бабця-Ружа вчилася водити авто, мабуть, у якогось друга-каскадера, бо не зважала ні на світлофори, ні на тротуари, ані на розв’язки, так що час від часу машина злітала. В салоні було страшенно шумно, Бабця-Ружа часто сигналила, а щодо словникового запасу, то він у неї був багатющим: вона вигукувала різні непристойності, ображаючи ворогів, які опинились у неї на шляху; я ще раз сказав собі, що кеч — таки добра школа життя.

По приїзді я збирався вискочити і сказати: «Ку-ку, Бабцю-Ружо», але поїздка з перепонами до її дому тривала так довго, що я заснув.

Коли я прокинувся, навколо було темно, холодно і тихо, я ж лежав на вогкому килимку. Отут я вперше подумав, що, мабуть, таки утнув дурницю.

Я вибрався з машини, пішов сніг. Проте він був не таким приємним, як «Вальс сніжинок» із балету «Лускунчик». Я цокотів зубами.

Переді мною великий освітлений будинок. Я попрямував до нього. Це було нелегко. Мені довелося так підстрибнути до дзвінка, що я звалився на циновку.

На ній мене й знайшла Бабця-Ружа.

— Але ж… але, — вона не знаходила слів.

А потім схилилася наді мною і прошепотіла:

— Серденько моє.

Отоді я подумав, що зроблене, може, не така вже й дурниця.

Вона віднесла мене у вітальню, де стояла велика різдвяна ялинка, яка кліпала очима. Я здивувався, побачивши, як гарно у Бабці-Ружі. Вона відігріла мене біля вогню, і ми випили по великій чашці какао. Я здогадувався, що вона спершу хоче пересвідчитись, що зі мною все гаразд, а вже потім насварити. На цей раз я не дуже квапився прийти до тями, зрештою, це було неважко, бо я справді був дуже стомленим.

— Оскаре, тебе шукає вся лікарня. Повна бойова тривога. Твої батьки втратили надію. Вони повідомили поліцію.

— Це мене не дивує. Якщо вони настільки дурні, що думають, ніби я їх любитиму, коли буду в кайданах…

— За що ти їм докоряєш?

— Вони мене бояться. Вони не зважуються розмовляти зі мною. І що більше не зважуються, то більше мені здається, що я почвара. Чому я їх так тероризую? Невже я такий потворний? Від мене тхне? Я став ідіотом, не усвідомлюючи цього?

— Вони бояться не тебе, Оскаре. Вони бояться хвороби.

— Хвороба — це частина мене. Вони не повинні поводитись інакше через те, що я хворий. Чи вони можуть любити лише здорового Оскара?

— Вони люблять тебе, Оскаре. Вони казали мені про це.

— Ви розмовляєте з ними?

— Так. Вони заздрять тому, що ми так добре порозумілися. Ні, не заздрять, їм сумно, що їм це не до снаги.

Я знизав плечима, але моя злість трохи поменшала. Бабця-Ружа приготувала ще одну чашку гарячого какао.

— Знаєш, Оскаре, одного дня ти помреш. Але твої батьки також помруть.

Мені було дивно чути те, що вона казала. Я ніколи над цим не замислювався.

— Так. Вони також помруть. Самотніми. Страшенно жалкуючи, що не зуміли порозумітися зі своїм єдиним дитям, Оскаром, якого вони обожнювали.

— Не кажіть так, Бабцю-Ружо, це мене вводить у депресію.

— Подумай про них, Оскаре. Ти зрозумів, що помреш, тому що ти дуже розумний хлопчик. Але не зрозумів, що помреш не лише ти. Всі смертні. Колись прийде черга і твоїх батьків. І моя.

— Так. Однак я все-таки раніше.

— Це правда. Ти раніше. Але невже під приводом того, що ти раніше, ти маєш право на все? Право забути про інших?

— Я зрозумів, Бабцю-Ружо. Подзвоніть їм.