Ерік-Еммануель Шмітт - Мрійниця з Остенде

— Хоч вона і проводить свої дні на пероні, жінка з букетом аж ніяк не жебрачка. У неї гарний буржуазний будинок на обсадженій деревами вулиці, де вона живе сама, у щоденному житті їй допомагає служниця, туркеня років п’ятдесяти. Її звуть мадам Стейнец.

— Мадам Стейнец? Тож туркеня нам розповість, кого її господиня чекає на вокзалі?

— Туркеня одразу тікає, помітивши, що до неї хочуть підійти. Від свого друга, який живе на сусідній вулиці, я дізналася, що служниця не розмовляє ні німецькою, ні французькою, ні італійською.

— Якою ж мовою вона з нею спілкується?

— Російською.

— Туркеня розуміє російську?

— Мадам Стейнец також.

— Дуже інтригуюче, Улло. Чи тобі поталанило щось дізнатися про цивільний стан мадам Стейнец?

— Пробувала. Нічого не знайшла.

— Чоловік? Діти? Батьки?

— Нічого. Зауваж, я не стверджую, що в неї немає чоловіка, чи то померлого чоловіка, чи дітей, підкреслюю лишень, що це мені невідомо.

За чаєм із мигдалевими тістечками, коли до нас приєдналися працівники з видавцем Еґоном Амманом, я знову повернувся до цієї теми.

— Як гадаєте, кого саме чекає щодня та жінка з букетом?

— Сина, — відповіла Клаудія. — Матір весь час сподівається на повернення сина.

— Чому сина, — обурилась Неллі, — чому, радше, не дочки?

— Чоловіка, — промовила Доріс.

— Коханця, — виправила Ріта.

— Сестру? — запропонував Матіас.

По суті, відповідаючи, кожен із них розповідав про себе. Клаудія страждала, що довго не бачить сина, який викладає в Берліні, а Неллі — доньку, яка вийшла заміж у Нову Зеландію; Доріс побивалася за чоловіком, чия робота в торгівлі потребувала частих поїздок; Ріта міняла коханців так часто, як трусики; що ж до Масіаса, цього юного пацифіста, який волів радше відбути свою службу, працюючи, ніж іти служити до армії, то він відчував ностальгію за родинним гніздом.

Улла глянула на своїх колег як на розумово відсталих.

— Ні, вона чекає когось, хто помер, тільки не хоче з цим змиритися.

— Це однаково нічого не міняє, — вигукнула Клаудія. — Це так само може бути син.

— Донька.

— Чоловік.

— Коханець.

— Сестра.

— Чи брат-близнюк, який помер при народженні, — запропонувала лаконічна самотня Ромі.

Ми поглянули на неї, питаючи себе, можливо, вона розкриває таємницю не пані з букетом, а щонайменше свою, що є причиною її постійного смутку.

Щоби змінити тему, я обернувся до Еґона Аммана.

— А ти як гадаєш, кого вона чекає?

Навіть залишаючись у нашому товаристві, Еґон рідко коли брав участь у таких розмовах, вважаючи їх, напевно, дитячими. Пристрасний, з розумним виглядом і породистим носом, він за шістдесят років перечитав геть усе, все розшифрував. Вставши о п’ятій ранку і запаливши першу цигарку, він розгортав рукописи, перебігав очима романи, ковтав есеї. Маючи сиве, трохи задовге волосся, він створює враження людини, що досі несе сліди сповненого пригод життя, вітрів із побачених країн, дим не однієї тонни викуреного ним тютюну, думки про прочитані книги. Навіть коли він нічого не стверджує й не моралізує, він мене вражає своєю постійною цікавістю, прагненням до нових відкриттів, схильністю до мов, поруч із ним я відчуваю себе людиною з душею аматора.

Еґон знизав плечима, подивився на синиць, що літали серед гілок квітучої липи, і спроквола мовив:

— Своє перше кохання?

Потім, зніяковівши через таке зізнання, злий, що втрутився в розмову, насупив брови і строго глянув на мене.

— А ти як уважаєш, Еріку?

— Перше кохання, що не повернеться, — прошепотів я.

Серед нас запанувала тиша. Ми збагнули, в чому полягає пастка. Через цю незнайомку ми висловили свої потаємні бажання, зізнавшись про те, чого в глибині душі ми чекали чи на що могли сподіватися. Мені так хотілось би проникнути в ці голови, щоби краще їх пізнати. Проте, високо цінував те, що не пробивають мою. Він такий болючий, той череп, це забороло невимовлених слів, цей похмурий обмежений скронями вівтар! Я не зміг би промовити деякі слова і не пропасти. Краще мовчати! Чи кожен із нас не висновує свого із цього мовчання?

Повернувшись додому, я постійно думав про жінку з букетом. Оскільки мої наступні поїздки до Цюріха здійснювалися повітряним шляхом або автострадою, літаком чи автом, у мене не було нагоди побувати там на вокзалі.

Так минув рік чи два.

Жінці з букетом було притаманно те, що я про неї забував, не забуваючи, чи, радше, думав про неї в моменти самотності, тоді, коли не міг геть нікого розпитати… Її образ переслідував лише в моменти розгубленості. Однак, мені якось пощастило згадати її в телефонній розмові з Уллою.