Ерік-Еммануель Шмітт - Мрійниця з Остенде

Опівдні, коли Карл і Стефані розмовляли про всяку всячину, він замовк і змінив тему:

— Що ви носите поза лікарнею?

Одним порухом вона перекреслила реальність та безформний одяг, що чекав на неї в роздягальні або дома в шафах, і вирішила збрехати.

— Спідниці.

— Тим краще.

— Так, спідниці з блузочками. Шовковими, по можливості. Інколи спідницю з жакетом. Улітку — легкі сукні…

— Чудово. А взимку?

Стефані почервоніла, подумавши про перебільшення, до якого вона зараз вдасться.

— Я люблю носити шкіряне вбрання. Але не таку шкіру, як мотоциклісти, а шкіру вигадливу, гламурну, розкішну, ви ж розумієте?

— Обожнюю! Як прикро, що я не можу вас бачити.

— Тут ми працюємо у блузах і штанях. Це не дуже сексуально.

— Навіть на вас?

— Навіть на мені.

— Сумніваюсь. Зрештою, ви можете помститися поза лікарнею.

— Авжеж… Я вдаюся до помсти…

Вийшовши пополудні з лікарні, вона вирішила здійснити те, що вранці було обманом, і вирушила до великого універмагу на бульварі Османа.

Для цього вона сіла на метро, що траплялося нечасто, бо Стефані переміщалася пішки. Вона роками жила «позаду лікарні». Чужа в Парижі людина виразу «позаду лікарні» не зрозуміє, бо Сальпетрієр має два рівнозначні входи з обох бульварів; вони виходять на обидва бульвари, що пролягають вздовж лікарняної території: то як один може бути попереду, а інший позаду… Аби це збагнути, треба пізнати своєрідну геометрію Парижа, міста, збудованого в колі, в якому все-таки існує «попереду» і «позаду»… «Попереду» лежить те, що повернуто до середмістя, до Собору Паризької Богоматері; «позаду» — все, що дивиться на периферійний пояс. Оскільки Стефані мешкала в китайському кварталі, в готельці, що у високій вежі, неподалік від передмістя, значить, вона жила «позаду».

Спуститися донизу, втиснутися в переповнений поїзд, мліти там серед поту й гуркоту, вибратись у штовханині з вагона і влитися в натовп — все це для неї вже було пригодою. Помилившись неодноразово будівлею, бо кожну споруду торговельної ланки відведено тому чи тому продукту, геть схвильована, вона нарешті опинилась у відділі «Жіноча мода».

Долаючи несмілість, вона звернулася по допомогу до продавчинь, і після кількох невдалих примірок знайшла чотири комплекти, які були схожі на те, що вона описала Карлу, і, на велике здивування, їй, либонь, личили…

У середу вранці Стефані увірвалася до роздягальні у шкіряному костюмі, колеги не пошкодували для неї компліментів. Розчервонівшись, вона надягла свою звичну блузу, але відчувала себе трішки інакшою і навмисно не застібнула двох верхніх ґудзиків.

У кабінеті старшої медсестри Стефані дізналася, що Карла Бауера, пацієнта з палати 221, повезуть в операційний блок, де проведуть операцію на очах.

Неймовірно радісний Карл чекав на неї в палаті.

— Уявляєте, Стефані? Нарешті, я бачитиму.

Стефані через силу проковтнула слину. Бачити — нехай, але бачити її! Це, звісно, буде катастрофа, кінець мрії, смерть їхніх відносин…

— Агов, Стефані, ви мене чуєте? Ви ще тут?

Вона спробувала надати радості своєму голосові.

— Звісно, чую. Я буду щаслива тим, що вам повернуть зір! Справді щасливою. Щасливою за вас.

А для себе додала: «але не за себе». Надалі вона намагалася приховати гіркоту і якнайкраще підтримати наївний ентузіазм Карла.

О четвертій пополудні вона пішла з роботи, якраз тоді, коли Карла під анестезією повезли до операційної.

У четвер після ночі переривчастого сну вона з важким серцем пішла на роботу.

Дощило.

Вранці Париж шумно виходить із нічного заціпеніння. Вулиці належать гігантам, які вдень ховаються, — вантажівкам, служницям зі сміттєвими баками. Дорогою всі ці машини оббризкували її водою.

Сонце світило не яскравіше за місяць. Йдучи під вібруючими мостами повітряної лінії метро, вона не ризикувала змокнути, але постійно бурмотіла: «Яка різниця? Прийду я сухою чи мокрою, він буде ошелешений! Навіщо остерігатися?» Не підводячи очей від блискучого тротуару, вона думала, що тепер їй доведеться повернутись у своє невдячне тіло, тіло, яке нікому не подобається. Її врода — як палаюча солома! Сніданок на траві! Канікули її потворності виявляться короткими…

Водночас вона картала себе за цей смуток. Яка егоїстка! Замість того, щоб думати про нього та його щастя, вона думає лише про себе. Нікчемна закохана, бридка жінка й кепська медсестра — вона, цілком певно, накопичувала помилки. Втім, вона сама є помилкою.