Ерік-Еммануель Шмітт - Мрійниця з Остенде

— Не переживайте. Ми звикли. Це автоматичний рефлекс.

— Ні!

— Так-так, не турбуйтеся, я знаю, що це таке.

Він гнівно заперечив:

— Ні, ви не знаєте, що це таке! Ні секунди! І не кажіть казна-чого: автоматичний рефлекс… Коли до мене торкаються нижче підборіддя, я нічого не відчуваю. Коли мною клопочеться ваша колега Антуанетта, я розслаблений, мені не треба стискати зуби. Чому? Тому що Антуанетта чи мадам Ґомес не мають такого запаху, як ви. Я намагався вас попередити…

— Ну… нічого страшного…

— Якщо це не страшно, то що тоді страшно? — вигукнув він надламаним голосом.

— Не соромтеся, це на мене не впливає, — збрехала вона.

— Це на вас не впливає? Дякую! Я остаточно впевнився, що тепер я — лише каліка!

Стефані помітила, що пов’язка на очах стала вологою від сліз. Їй захотілося пригорнути і втішити Карла, але вона не мала на це права. Якщо хтось побачить оголеного чоловіка в обіймах медсестри, та ще й у такому стані! Не кажучи вже про те, що коли вона огорне його своїм запахом, цей стан лише посилиться…

— Що ж такого я зробила, Господи? Що ж такого я зробила?

Карл змінився. Його тіло почало здригатися, з горла вирвався стогін. Стефані намірилася кликати на допомогу, аж тут запідозрила, що насправді відбувається.

— Ви… Ви смієтеся?

Він підтвердив, далі заливаючись сміхом.

Побачивши, що з кожним вибухом сміху пеніс зменшується, Стефані заспокоїлась і теж почала хихотіти.

Вона накрила тіло ковдрою й сіла коло нього, даючи змогу вгамувати сміх.

Коли він заспокоївся, Стефані запитала:

— Що вас так розвеселило?

— Те, що ви перелякано скрикнули: «Що ж такого я зробила, Господи?» тоді, як викликали в мене ерекцію. Уявляєте абсурдність ситуації?

Божевільний сміх не відпускав їх кілька хвилин.

— Тепер поговорімо серйозно. Жодних принижень. Ніякого туалету зі мною. Розумієте?

— Так, розумію.

Насправді Стефані не була певна, що розуміє; але збагнула одне: вона володіє силою, тією новою дивовижною силою, здатною викликати у чоловіка бажання. Про що це я? Саме в цього чоловіка, цього неймовірного, оточеного жінками чоловіка, чоловіка, за якого суперничають прекрасні коханки! Це робить вона, обійдена природою товстуля!

Решту дня вона уникала заходити до палати 221; їй здавалося, ніби колеги здогадуються, що сталося, бо вони якось дивно на неї поглядали. Сама того не бажаючи, вона відчувала, що змінилась, і не могла втриматися, щоби не стати більш говіркою і збудженою, ніж зазвичай, і червоніла, либонь, із будь-якого приводу.

— Слово честі, Стефані, ти, напевно, закохалася? — запитала Марі-Терез, зі своєю веселою співучою манерою проминати «р» і пристрасно подовжувати голосні.

Відчувши, як її залила хвиля жару, Стефані не заперечила, усміхнулась і втекла до аптеки.

— А таки закохалася, — виснувала Марі-Терез, похитавши головою.

Проте, Марі-Терез помилялася: Стефані не закохалася, вона просто стала жінкою…

Того вечора вона роздяглася. І не уникаючи дзеркала, рішуче стала перед ним.

— Ти подобаєшся! Ти можеш подобатись!

Вона сказала це так, наче повідомляла своєму тілу гарну новину і навіть про винагороду.

— Це тіло збуджує чоловіка, — кинула вона своєму відображенню.

Але відображення мало не дуже переконливий вигляд.

— Так-так! — підтвердила вона. — Щойно тільки, сьогодні вранці…

І розповіла своєму відображенню, що сталося вранці, докладно описавши владу свого запаху…

Після розповіді одягла пеньюар, повечеряла й пірнула в ліжко, аби там мріяти і ще раз мріяти.

У вівторок, прийшовши на світанку до роздягальні, вона переговорила з мадам Ґомес, щоби в обмін на інші дрібні послуги та, — ні про що не здогадуючись, — сама зайнялась туалетом пацієнта з палати 221.

Коли Карла було помито, вона зайшла до його палати.

— Дякую, що не прийшли, — зітхнув він.

— Таке мені кажуть уперше!

— Дивно, правда? Є люди, перед якими байдуже, що ти виглядаєш непристойно, перед іншими — навпаки. Це, поза сумнівом, тому, що їм хочеться подобатись.

— Вам хочеться мені подобатися? — запитала вона здавленим голосом.

— Так, хочеться. Принаймні, хотілося б.

— Вам поталанило! Ви мені подобаєтеся.

Вона підійшла й торкнулась його вуст.

— Мені примарилось чи ви мене поцілували? — вигукнув він.

— Вам примарилось!

Вона весь день відчувала на вустах згадку про цей дотик. Невже ж це справді так гарно?

І хоча вона змушувала себе не нехтувати іншими хворими, все-таки більше часу вона проводила в палаті Карла, хіба що їй здавалося, ніби там час минав надто швидко. Щойно вона переступала поріг палати 221, вона долала невидимий бар’єр й опинялася в іншому світі.