Вікно світилося. Але Віталія стояла, не рушала далі. Не могла рушити. Не вистачало відваги на перший крок.
Її дика інтуїція. Інтуїція, яку вона називає дикою.
Її особиста тигра, тигрюка приручена й водночас дика.
Її тривога за своє пізнє щастя. За радість, яка зігріває восени, грітиме і взимку.
Звідки ж тривога? Та жінка знайшла Олесю? Щось із мамою? Хотіла подзвонити до Олесі, ось же сотовий у сумочці, й не могла.
«Те, що станеться, буде не зі мною», — подумала і рушила нарешті.
Хай вже пізно, але вип’є кави, міцної-преміцної.
Олеся, звісно, пішла на Майдан. Бо не могла не йти. Бажання піти було сильнішим за страх втратити дружбу з Лілею, за її погрози, за докори самій собі.
«Хто така, зрештою, Лілька?» — подумала вона і засоромилася.
Та сором розтанув ще швидше за вранішній туман. Соромлива Олеся виглянула з-за того зимового туману і не змогла не замилуватися безсовісною Олесею — та, струнка, вродлива, вся аж бринюча, напружена і натягнута, як туга тятива, що от-от пошле стрілу своєї перемоги, задоволено роздвоїлася: і в дзеркалі, й наяву виглядала прекрасно. Таку Олесю треба було любити. Кохати, кохати, кохати. І Ярослав, Славчик, Ярчик, її далекий і близький, ще не знаний, напевне ж любив, кохав її, так же потаємно, як і вона. Їхнє майбутнє визирало, як і вона, безсовісне й щасливе, схоже на всі квіти воднораз серед зими, дивилося захоплено крадькома із дзеркала, із потаємності своєї.
Воно народилося, існувало.
— Бабуню, — гукнула Олеся. — Я вже йду.
— Ти ж не поснідала, — сказала бабуся Даза.
«Ах, бабуню, хіба снідають закохані?» — мала сказати Олеся, а вголос:
— Я коза-дереза, вхопила кавусі крапельку. Із твоєю канапкою. Усе, біжу.
Бабуся, напевно, померла б, коли б дізналася, що Олеся збирається битися за своє кохання, і не з ким-небудь, а з найкращою подругою.
Хоч сама в це не вірила…
Але навіжена Лілька!
Тео-куокіошінхай-тайський бокс — ось як химерно називався той вид східних єдиноборств, який вигадав, поєднавши щось там із чимось і додавши, як він казав, свого українського перцю, київський фанат Сходу Талій Бен-Кіро. Олеся підозрювала, що звати нового і новомодного гуру Віталієм, але Талій, то й Талій. Хай. І Ліля, що сама третій рік фанатіла од свого гуру, затягла у його підвальчик-зальчик Олесю. Два десятки дівчат і хлопців (хлопців чомусь менше) махали руками й ногами, а часом і гамселили одне одного. У тео-куокіошінхай-тайського боксу не було правил і були — жорсткі і жорстокі, бо супротивника можна було звалити хвацьким прийомом, а можна було і стукнути (якщо той, звісно, зловив ґаву) рукою чи й ногою. Прекрасною, стрункою, бойовою дівочою ніженькою. Блискавичною у чорному трико й без нього.
Тео-куокіошінхай-тайський бокс звучало, як грізна пісня півтора десятка київських амазонок. Половина з яких, як підозрювала Олеся, були закохані у Талія Бен-Кіро. Ну, й Ліля закохалася й розкохалася, а тепер простягла свою тео-куо-тайську лапку до Ярослава.
Київ стояв на місці, і Майдан стояв, і теж мав свого гуру, вчора ще до зарази красивого, мужнього, як український Аполлон, а сьогодні подзьобаного, спотвореного підступними ворогами й від того прекрасного духовно. Учора Ярослав скептично сказав: «Наш лінивий Батя», і ще щось, але слова мали значення тому, що вимовляв їх Ярослав. Перемога витала у повітрі, Майдан цвів помаранчевими шаликами, а Олеся цвіла й пахла своїм коханням.
Його не могло розрушити навіть шипіння Лільки:
— Забери свою лапу!
Рука Олесі в руці її Славця, що був ліпшим за всіх вождів усіх на світі Майданів, зігріта й щаслива. Олеся спеціально скинула рукавичку, щоб відчути тепло його сильної руки. Худорлявої, але міцної і сильної. Той, хто вигадав електрику, не передбачив, якими бувають розряди од доторку двох рук, двох долонь, до яких перемістилося два волинських ніжних і міцних серця.
У якийсь момент Олеся почула його шепіт-шелест:
— Ходімо?
Не питала куди, хитнула головою. Вони стали посуватися. Убік, потім ще, потім назад. Ліля, аякже, — за ними. Ось уже й клаптик вільного простору. Тут Ярослав спитав:
— Ти давно була в Луцьку?
— Трохи давно, — Олеся сказала це присоромлено, бо мала б частіше навідуватися — до рідного міста, до мами.
— Значить, пора навідатися, — сказав Ярослав. — А я тільки два рази до того у Києві був. Навіть за кордоном більше.
— За кордоном?
— Ну, в Польщі там, у турпоїздку по Європі вибиралися. Як був студентом.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу