Володимир Лис - Країна гіркої ніжності

Віталія раптом згадала про спосіб загадувати долю, що чекає, що буде далі. Здається, так робив навіть Достоєвський. Треба розгорнути наугад книжку і на тій сторінці, що побачиш, прочитати рядки. Віталія розгорнула. Вірш називався «Село». Вона прочитала його повністю:

Корови моляться до сонця,

що полум’яним сходить маком.

Струнка тополя тонша й тонша,

мов дерево ставало б птахом!

Від воза місяць відпрягають.

Широке конопляне небо.

Обвіяна далінь безкрая,

і в сивім димі лісу гребінь.

З гір яворове листя лине.

Кужіль, і півень, і колиска.

Вливається день до долини,

мов свіже молоко до миски.

Віталія прочитала ще і ще раз. Що воно означає, що означають ці слова? Нічого? Нічого?! Просто слова і все?

І раптом їй захотілося, щоб ці слова щось означали. Щось, призначене для неї. Для неї…

«Боже, як мені хочеться випити цього молока! — подумала зненацька. — Цього молока! — подумала. — Цього свіжого молока. Випити день… Але хіба можна випити день? Скільки днів я питиму ще це молоко? Я хочу пити. Я хочу його пити. Я хочу бути незнищенною матерією».

Андрій Лісовець став приходити щодня. Спочатку Віталія трохи злилася, але злість її була швидше вдаваною. Із шкаралупи тої швидше вдаваної злості вилупилось курча маленької тихої ніжності до цього чоловіка. Воно росло й дозрівало і вже скльовувало зернини довіри й надії з її долонь. Їй подобалося, що цей чоловік не вдавав із себе ліпшого, ніж він є, розповідав про себе — вона це відчувала — щиро, з легким гумором, трохи кепкуючи над своєю «затятою гуманітарністю», над невмінням жити, як навчилися деякі його колеги-педагоги. Признався, що кілька років тому, в середині дев’яностих, пробував зайнятися бізнесом, але, як він сказав, «продемонстрував свою повну бездарність у цій сфері» і вчасно її покинув, не встигнув залізти у великі борги.

Віталія дізналася, що він досі «формально одружений», бо дружина неповних чотири роки тому поїхала до Греції на заробітки — збирати оливки — та там і залишилася і вже забрала туди доньку-старшокласницю, яка перед тим наполегливо два роки студіювала грецьку мову. Андрій підозрював, що в дружини там хтось є, як він казав, «грек, який їхав через ріку й спіймав золоту українську рибку». Те, що він не вимовив жодного поганого слова про дружину, теж сподобалося Віталії.

Навіть сказала:

— Вона ще повернеться, от побачите.

— Ні, — відповів. — У мене інтуїція. До того ж ми вичерпали свій ресурс. Дружили ще зі школи, рано поєдналися, син уже дорослий, онуків подарував. Які далеко, правда, звідси тепер. Донька мала бути порятунком — між нашими дітьми тринадцять років різниці, — та, видно, не вийшло…

«Порятунком шлюбу, кохання, що згасло?» — Віталія хотіла запитати й не запитала.

Вони говорили про життя, поезію, яку обоє справді любили, про багато що і що завгодно. Віталія теж дещо розповіла про себе. Надвечірні прогулянки — по території диспансеру, а то й у місто — стали своєрідним ритуалом, без якого незабаром обоє вже не могли жити. Через тиждень із чимось Віталія відчула, що їй вже не так важко вставати й ходити.

Якось вони зустріли при виході з приміщення невродливу, але наче зігріту особливим світлом молоду жінку, обличчя якої Віталії здалося знайомим. І, вже розминувшись, подумала: «Та вона схожа на мою сусідку по палаті». Як виявилося, не помилилася. Нагулявшись, надихавшись, Віталія ще застала біля сяючої Софії-старшої Софію-молодшу, котра несподівано взялася цілувати їй руки. Торкнулася вустами й долоні.

«Я щаслива», — думка Віталії була начеб не її, а позичена у Софії — Софії-старшої.

Підвела очі. Побачила інші, зволожені — у неї мамині, подумала Віталія, — які струмували болем, теплом і радістю. Всеохопною, як небо, що тільки-но на дворі пригортало Віталію-страждалицю. Котра вже не була такою.

— Дякую за лист, — сказала Софія-молодша, а Софія-старша:

— Ой-оюєчки, то як мені повезло, що маю таку сусідочку. Як ото спить, то здається — тико долоні підставлєй й світло збирай.

— Не смійтеся, — попросила Віталія.

— А я й не сміюся. Коби ж не ви-те, ци би цеє поросєтко приїхало…

— Мамо! — донька і докірливо, й радо.

Весна між тим набирала силу, спершу розпустилися бруньки на деревах, наповнили місто особливим запахом зеленої клейковини, а потім — бурхливо, враз — зацвіли сади.

А ще потім зацвів і бузок, й Андрій приніс їй бузкову гілочку й звелів шукати щастя. Віталія взялася заповзятливо, хоча й з острахом, обдивлятися гілочку й таки знайшла аж дві п’ятипелюсткові квітки. Одну з’їла сама, а другу зі сміхом змусила з’їсти Андрія.