Володимир Лис - Країна гіркої ніжності

Едуард мав завітати, прилетіти, висяяти в обід. Віта сиділа — ні, то вставала, то знову присідала на диван — в його улюбленому бордовому платті й тремтіла, наче дівчинка, яка чекає першого побачення. Могла писати твір «Перше побачення» і писала — подумки, з слів, що ставали метеликами.

Він не прийшов ні в обід, ні по обіді. Віта вирішила, що трапилася якась прикра заминка (хоч би нічого не накоїв перед звільненням, молила Бога), й побігла до колонії. Першим облив окропом черговий на прохідній:

— Ваш (так і сказав — ваш) вже звільнився.

— Як? — Віта вигукнула і задихнулася. — Коли?

— Десь опівдні. Точно, по дванадцятій дня. Десь так чверть на першу.

— Ви не помилилися? — Віта завмерла і вже майже зненавиділа цього чоловіка.

— Чого б я мав помилятися? — Лейтенант явно образився. — Я ще йому на прощання й руку потис. Побажав більше сюди не попадати. Ну, він засміявся, що виконає мій наказ. Так і сказав — наказ. Наказ — ха!

— І він… Він пішов?

— Не пішов, а поїхав, — уточнив лейтенант.

— Поїхав? Ви хочете сказати — Едик… Едуард пішов на автостанцію?

— Чому на автостанцію? Його біля воріт машина чекала. «Волга».

— «Волга»? Таксі? — Віта нічого не розуміла.

— Та вроді не таксі. Вроді з київськими номерами. Точно, з київськими. КА — букви. Я запам’ятав.

— Он як?

Віта не знала, що й думати. Усе ж — один суцільний нерв, одне тремтіння, одна павутинка — пройшла до адміністрації колонії. Поволі, а тоді побігла, підштовхнута невідомо ким. Замначальника підтвердив: ув’язнений Едуард Грищенко сьогодні звільнений у зв’язку із закінченням відбуття строку покарання.

— Десятку відмотав. Тютілька в тютільку відгрохав. Ну, та йому, видать, не звикати, — капітан Макєєнко гмукнув.

Перший спалах забирає пелена — спочатку сіра, вона стає чорною. І тільки всередині горить страшне палюче червоне око. Око кліпає і викидає Віту геть, наче сльозу виштовхує, а може, випльовує жінку, що виростає з тої сльози. Сукня на тій жінці, навпаки, з червоної стає чорною.

Спалах другий. Її нічне чергування наступної доби. Почервонілі виплакані очі Віталії вже без сліз. Сухі, аж надто сухі. До сестринської заходить Коливан — Антон Борчук, один з найближчих друзів Едуарда в колонії. З тих, що з охороною, з самим начальником вась-вась.

— Що тобі, Антонцю? Прихворів? — Віта гасить неприязнь до Емірового друга.

Коливан наближається й рвучко обхоплює залізними руками-клешнями. Горять очі, весь пашить.

— Антоне! Зека Борчук! Що ви собі дозволяєте! — Віталія намагається вирватися.

— Тихо-тихо, — сипить Коливан-Борчук. — Не шебуршися. Хіба тобі Емір не казав?

— Про що? Пусти…

— Ну, здрастє-мордастє. — Коливан наближає своє лице до Вітиного. — Моя ти тепер. Чуєш — моя! Емір тебе по естафеті мені передав.

— По якій естафеті? Що ти верзеш? Обколовся?

— По нормальній зеківській естафеті, — вже спокійно сказав Борчук. — Будеш тепер мене обслуговувати. Як Еміра.

— Я закричу.

І перш ніж затискає Віті рота, вона кричить. Голосно, на повні легені. Весь її біль, весь розпач і ненависть — до цього брудного кабана, до підлого, огидного Еміра, до всього цього світу, в який вона повірила, вкладається у цей крик. Голосний крик-біль. Крик-розпач. Крик-ненависть.

Вривається солдат — охоронець медчастини. Та перш ніж він забере Коливана, Віта виривається, хапає зі стола шприца і вгачує Коливанові-Борчуку в щоку.

— Сука! Курва! — кричить зек. — Що ти робиш, б…

Та Віталія вже стоїть з ножем в руках, готова до всього. Над колонією реве сирена. Сирена її душі. Потоптаної.

Наступного дня Віталія подала заяву на звільнення. А через кілька годин забрала її. Вона залишиться. І хай з нею роблять що завгодно! Уб’ють, зґвалтують… Який тепер сенс жити, існувати в підлому світі-обмані, житті-насмішниці?

За час праці в колонії Віталія всього набачилася. І вбитих бачила — тут відбувалися жорстокі розборки, а помста і покарання часом були страшними. З дрібними пораненнями, синцями й навіть переломами до медчастини й не зверталися. Вона знала про існування касти упосліджених — «півнів», «дівчат», в’язнів з навічно погаслими очима, як сказав їхній лікар, таких опускали навіть у цій колонії. Пробувала заговорити про порядки серед ув’язнених, бо знала, що Едик-Емір один з тих, хто регулює ці порядки, хто має владу не меншу, ніж люди у формі.

Почула коротке:

— Я тебе дуже попрошу, люба: не лізь у те, що не розумієш. Не встромлюй свого симпатичного носика. Згода?