Володимир Лис - Країна гіркої ніжності

Дочка… Одна з дочок…

Але перш ніж Віталія дізналася про сімейну таємницю, вона перебачила в палаті майже всю Софіїну родину. Приходили й приїжджали — по одному, по двох, а то й цілою сім’єю. Коли нагрянула сім’я старшого сина Петра — він, дружина, аж четверо дітей, на додачу сусідка з дочкою — у Віталії зарябіло в очах од мелькання облич і одягу, залящало у вухах од дитячих слів, звернутих до бабці. Вона сказала, що прогуляється.

— Можна я піду з цьоцею? — спитала раптом Софіїна внучка років п’яти-шести.

— Ти до бабусі прийшла, Настуню, — суворо сказала донька Софії.

— Та хай вже йде, — дозволила Софія й до Віталії: — У неї в дупі вічно шило росте.

Мала взялася за Віталину руку. І тоді вже підстрибнула, мов хотіла піднести руку вище.

— Зараз ми надворі політаємо, — сказала Віталія.

— Хіба ми птасечки?

Мала підвела блакитні оченята, небесні, почула голос Віталія, казала її мама, ні, бабуся, котру вона собі в дитинстві вигадала, бо ж у неї теж мала, мала бути бабуся. Небесні очі зирнули на чужу тьотю, якій так довірилася Настуня, й попросили неба й простору.

— Авжеж, ми пташечки, — сказала Віталія. — Ти ким би хотіла бути, якою пташечкою?

— Не птасечкою, а тьотьою, яка шиє платтячка. — Настуня знову ледь підстрибнула. — І блюзочки, і кохточки, і теї… ну, теї…

«Отакі ми приземлені, — подумала Віталія. — Хоча чого приземлені? Ми присукнені, і блюзочки в нас будуть люксові, а пташечка хай собі літає без платтячка, у неї є пір’я, усе в цьому світі досконало, все передбачено, все розкладено по поличках, світ бабусі Софії ліпший, ніж мій».

Їй зробилося й весело, й сумно водночас. Тримала за маленьку ручку світ суконь і кохточок і чогось не пригаданого Настунею, а небо все одно пригорнуло їх, коли ступили за поріг лікарні, весняне, хоч і холодне. До неба тулився вечір, і сад біля лікарні повнився тінями. Вечір, ні, ще тільки надвечір’я, котре гралося у перші схованки. А тіні в саду схожі на химерні постаті («Тих, кого вже тут нема», — подумала Віталія), прислухалися до шелесту кроків малої дівчинки й жінки, що йшла вже наполовину за обрієм. Жінка ніколи не шила суконь, голку брала до рук тільки за крайньої необхідності, хоча мереживам на полотні її уяви могли б позаздрити найліпші вишивальниці. Одягти таке тіло у сукні, блузочки і сорочки мріяли б найкращі кравчині. Та про тіло знала вона одна, ще кілька чоловіків, котрих вона повикреслювала з свого життя, бачила тепер Олеся і мама, коли тіло ще тільки дозрівало.

Сум огорнув Віталію, боронячись від нього, вона покликала ту пустотливість, що тільки-тільки було оселилася в ній. Не дасть дядькові суму напитися її крові, щось жебонить мале диво, така тепла рука дівчинки, хіба вона винна, що замість неба і пташечки шелестить сукня її уяви…

— Куди ми підемо? — почула Віталія голос Настуні.

«Куди я їду?» — почула Віталія свій голос.

Не голос — думку. Здалеку. І теперішню. Відчула, зловила. Німе запитання прийшло невідомо звідки. З того літнього дня. Вона сиділа біля вікна у поїзді, який віз її разом із Зіною у далеке захмарно-заобрійне приуральське місто. Колонію. Мали їхати втрьох, але, як повідомила Зіна, в останній момент (точніше, за три дні перед поїздкою) прийшов лист від Едика, в якому той сам просив, аби мати не їхала.

— Сам? — не стримала вигуку Віта.

— Так. Він і мене не вельми хоче бачити. Він хоче бачити тебе.

Зіна вимовила це начебто байдуже-іронічно. І в той же час ревниво. Пройде час, і Віта дізнається про підґрунтя цих ревнощів.

Поки що ж вони їхали з Києва до Москви, далі на Саратов і на Приуралля. Віта спочатку вслухалася в мовчанку Зіни, сподіваючись вловити там щось таємниче, безшелесне, але таке, що призначене їй. Про що думає ця мовчунка? Потім вона зраділа, бо про що б говорила із Едиковою сестрою? Балачки про те, про се. Про їх обох і про… Едика. Не хотіла, точніше, боялася дізнатися про Зіниного брата щось нове. Навіщо? Потребувала таємниці, яка б жила і розросталася. Яка б поглинала її саму, забирала у щось незвідане.

Загадковість Едика — як може бути хуліганом, грабіжником людина з такою ніжною, ба, поетичною душею — притягувала і манила. «Щось я не знаю про цей світ», — казала собі Віта. І як закляття: «Я порятую, порятую його».

Вона вбирала світ за вікном потяга — міста і містечка, села й одинокі оселі, що мовби втікали од тих сіл, будинки й людей біля сторожів свого також загадкового життя. Із гнізд злітали лелеки, над обрієм тягнувся невідомо звідки дим. Віті захотілося раптом поселити в цьому світі Зіну. Зіна-лелека і Зіна-берізка, що, беззахисна в своїй самотності, не може наблизитися до потяга. Віта раптом відчула, як їй шкода, чомусь дуже шкода всього цього, що вона бачить — самотньої жінки біля напіврозваленої хатини, бусла, котрий кружляє і чомусь ніяк не може сісти на гніздо, одинокої берізки й трьох схилених вільх, людей у задимленому місті, хлопця, що мовби намагається перегнати поїзда на велосипеді й падає разом із великом, і, здається, обоє щось кричать… І тут Віта розуміє: найбільше їй шкода маму, маму Дазу, котра десь там, у Києві, думає, що донька на канікулах у подруги, маму, яку так підло обдурила.