Володимир Лис - Країна гіркої ніжності

Жінка на портреті була іншою — теж усміхнена, але менш загадкова, проте наче з лукавинкою.

«І я теж така, — подумала Віталія. — Була. Чи є? Але перед ким я лукавила?»

Зрозуміла: перед життям. Коли вважала, що воно не є таким, яким було насправді. Але хіба вона в тому винна, що обдурювалася, що хотіла бачити кращими, ніж вони були, чоловіків біля себе й життя взагалі…

Андрій написав ще три її портрети. І кожен раз зображував її іншою й щось відкривав. Після четвертого, зустрівшись поглядом із жінкою з хитринкою в зіницях, що явно хотіла когось обдурити, Віталія злякалася і сказала:

— Любий, а може б, ти спробував написати портрет когось іншого?

— Кого?

Андрій подивився аж немовби ображено.

— Ну, когось іншого. — І спробувала чи то пожартувати, чи заохотити. — А раптом ти станеш відомим портретистом?

Він похитав головою. Дивився вже й справді поглядом ображеної дитини.

— Я не хочу нікого іншого писати. Тільки тебе.

«Може, це якийсь різновид психічного захворювання?» — злякано подумала Віталія.

Стала себе заспокоювати. Хай пише. Пише, малює, яка різниця! Усе ж зайнятий. І вона спокійніша.

Далі був день. Неділя. Коли вона вирушила на базарні закупки. І крадькома прихопила один з портретів. З трояндами. Який їй найменше подобався, бо в позирку власних очей на полотні Віталія угледіла приховану жорстокість. Чи підступність. Чи й те, й інше.

Так, вона вирішила продати портрета. Але з того місця на вулиці, де продавали картини бородаті чоловіки й розпатлана жінка, котра смалила товсту й доволі смердючу цигарку, її прогнали. Тут, виявляється, продавали тільки обрані, втаємничені й була своя конкуренція. Біля входу до базару вона стояла довго й самотньо, доки не підійшла дівчина із жвавими циганкуватими очима.

— Жінко, платіть за місце.

— Яке ще місце?

— Ну, ви ж продаєте…

— Це ж картина.

— То й що? Усе одно товар.

З своїм товаром Віталія просунулася далі. Стала біля краю тротуару. Молода пара — чоловік ніжно тримав жінку під руку — таки спитала, чи продає вона картину.

— Продаю, — сказала Віталія.

— А скільки ви хочете?

— Скільки дасте, — сказала Віталія.

— Ну… — Дівчина стала придивлятися. — Ой, це ж ви… Схожа… То за скільки продасте? За п’ятдесят віддасте?

— Доларів? — Віталія вже відчула, як до неї підступає роздратування.

— Ні, що ви… Гривень…

«Ось, виявляється, скільки я коштую», — Віталія різко розвернулася й швидко пішла геть.

Та за метрів сто подумала, що може спробувати таки продати — тим, бороданям. Так і зробила.

Один з бороданів спитав:

— Всерйоз хочете нам всунути? А чия це робота?

— Андрія Лісовця, — сказала Віталія.

— Не чув про такого.

Він відвернувся, сплюнув. Віталія попленталася до зупинки. Йшла сама не своя. Викинути портрет? Ні. Ні. Ні.

Зате вдома на неї, геть розчаровану й стомлену, чекав сюрприз. Та ще й який. За столом на кухні сиділи двоє чоловіків й пили горілку. Віталії досить було одного погляду, щоб зрозуміти, хто завітав до їхньої оселі. До неї повернули голови два Андрії. Тільки один був молодшим, хоч мав обличчя стомленіше, ніж у старшого.

— Доброго дня, — сказав. — Я Юрій.

Юрій, отже син Андрія. Син, якого вона стільки шукала. У Луцьку і поза містом. Писала й дзвонила. Син, який був двічі одружений, їздив по заробітках у Польщі, Росії, Чехії, наймався на якийсь корабель й два місяці добирався в Україну з якогось африканського порту, коли того корабля там затримали, щоб потім зникнути бозна-де.

— Доброго дня, — сказала Віталія й почула у відповідь:

— А ви ще ліпша, ніж на портретах.

Олеся таки мусила після повернення до Києва звернутися до Ігоря Леонідовича. Батько її дзвінку зрадів, зустрілися в агентстві. Там добував останні дні, бо нова влада мала на цю посаду свою людину. Влаштувати на роботу? Звісно, допоможе. Юрист? Тим краще. Хоч своїх юристів у Києві багато, усе одно допоможе. Він дивився на доньку ніжними очима.

Ще ніжніше вдивлявся, вбирав у себе її всю Ярослав. Після його переїзду до Києва Олеся сказала, що може знайти дешеву квартиру в центрі столиці.

Він:

— За скільки?

Олеся:

— Платитимеш хіба комунальні послуги, електрику.

Ярослав:

— Олесю, не змушуй мене думати про тебе погано. Ти ж не дочка олігарха?

Олеся:

— Ні. Я просто хочу тобі допомогти.

Ярослав:

— Я справлюся сам. І сам собі знайду квартиру.

І знайшов. У тій квартирі вони регулярно зустрічалися. Ярослав сказав: