Володимир Лис - Країна гіркої ніжності

— Дякую, — сказала Даза, у якої зволожилися очі. — Олександре Івановичу… Дядьку Сашко…

— Нічого, нічого. — Терентьєв поклав свою руку на її, легенько погладив. — Я в боргу перед тобою і перед Романом. Я… Мій обов’язок — допомогти доньці мого друга.

Даза виходила з величезного будинку ЦК, який здавався тепер таким теплим, світлим, і вірила й не вірила своєму щастю. Усе ж вона зробила все так, як радив дядько Сашко. Олександр Іванович. Після майже річної коловерті — переїзд до Києва, поселення в гуртожитку, зміна імені, по-батькові, прізвища (донька стала Вітою Снігурець), подачі заяви до прокуратури, влаштування на роботу (звісно, теж посприяв всемогутній заввідділом ЦК) — вона нарешті отримала довідки про реабілітацію Романа і Маргарити Снігурців. Дізналася, що тато був розстріляний 10 травня 1939 року, а мама померла в таборі «від паралічу серця» 2 лютого 1942 року.

Мама, лист якої з того табору вона колись власноруч порвала.

Мама, від якої вона, як і від тата, колись відмовилася.

Даза заплакала, плач переріс у ридання. Ніщо на світі не могло її розрадити, простити, виправдати найжахливішу помилку, провину її життя. Але жити треба було. Бо у дверях стояла і злякано дивилася на маму Віта, її Віточка, котрій ішов уже восьмий рік і яка закінчувала перший клас. Даза встала, склала мокрі од її сліз папірці. На якусь мить вона побачила мамине обличчя. Докірливі очі. Ні, не докірливі, а такі, які бачила тоді востаннє. Сумні, розпачливі, але з надією.

…Через тридцять п’ять років потому, уже в незалежній Україні вона добилася, щоб їй дали ознайомитися зі справою батька. В архіві СБУ гортала сторінки товстенної папки з пожовтілими сторінками. Вона дізналася, що донос, головний і вирішальний, на Романа Снігурця зробив його друг, перший заступник наркома Олександр Терентьєв. Даза сиділа, вся затерпла, скоцюрблена від жахливого холоду, що скував її тіло — від кінчиків пальців на ногах і руках до маківки голови.

Жахливі звинувачення, котрі висував проти її батька його друг, раптом стали десятками, сотнями павуків, що повзали по залі архіву.

«Хоч би не збожеволіти», — подумала Даза.

— Вам погано?

Турботливий голос працівниці архіву привів її до тями. Вона пересилила себе й підвелася. Треба було жити, якось жити. Їй, яка на той час втратила дочку й останні ілюзії…

«Ілюзії щодо чого? — спитала себе і далі подумки: — Усе не так. Але не так у чому? Хіба ти не знала, яке життя і люди в ньому?»

І все ж коли виходила з архіву, коли верталася в оселю, де її ніхто не ждав, стукало в тім’я, пробивало шкарлупу свідомості одне-єдине запитання: «Чому?»

Чому Олександр Терентьєв, якого тато вважав другом, не тільки зрадив, а й прирікав своїм доносом Романа Снігурця на смерть?

«Щось було не так і в дитинстві, й пізніше, — подумала Даза. — Те, за що відповідала я. Саме я. Може, я не так любила маму й тата? Просто любила, а більше вимагала уваги й ласки… Потрібно було інакше… Може, тоді не сталося б і моєї зради… Я однакова з дядьком Сашком, товаришем Терентьєвим? А може, не Віта мене, а я потім зрадила і дочку? Ні-ні… Що ж це таке зі мною діється, що вже сталося — колись, що я не можу збагнути…»

Стала втікати од цих думок. Вони були більшими за неї і її свідомість. Було відчуття, що, розгадавши якусь загадку свого минулого, розгадає таємницю життя, таємницю буття взагалі.

Пізніше Даза багато передумає й проаналізує, співставить відомі факти і дійде висновку — друг її батька, який їй так допоміг, написав донос лише тому, що Олександр Терентьєв знав: мають репресувати й наркома, а його місце міг посісти енергійний, здібний, перспективний Роман Снігурець. Ось чого боявся і чому написав доноса давній друг Сашко… Наркомом не став, але вже по війні таки висунувся. Аж у ЦК.

Потім він допоміг їй. Допоміг, як навіть не сподівалася.

Мучила совість? Щось прокинулося? Боявся?

Коли Даза отримала столичну квартиру і сяк-так обставила її, зателефонувала до Олександра Івановича. Щоб подякувати й запросити на новосілля. Телефон не відповідав. Набрала номер приймальні — дізнатися, коли товариш Терентьєв повернеться з відрядження чи ще звідкись.

— Хто його питає? — почула голос секретарки.

— Даза. Даздраперма Снігурець. Я вам телефонувала. Була у вас.

— Я пам’ятаю, — голос у трубці наче подалів, а потім поближчав, набув іншого відтінку. — Товаришко Снігурець, Олександр Іванович дуже зайнятий. І буде зайнятий весь час. Гадаю, ви розумна жінка. Він зробив для вас навіть більше, ніж міг. Моя вам дружня порада: не турбуйте його більше. Це його прохання також.