Володимир Лис - Країна гіркої ніжності

Сумбур думок спинив Олесю вже біля її будинку. Подумала далі: «Отака ти, Олесько? Але ж інакшою вже не будеш. То тільки мама може бути щасливою біля чоловіка, у якого травмований хребет. Котрий — який жах! — напевно, й ходити вже не зможе. І мама щаслива?..»

Новорічні дні в Луцьку. Віталія, Олеся, Даздраперма. Троє жінок, зустрівшись, готують новорічну вечерю. Підіймають завчасно келихи з вином, і Віталія біжить зустрічати Новий рік в лікарню, до Андрія. Їй дозволено бути з ним і цієї ночі, й коли забажає.

Віталія.

Віталія каже:

— Цей рік вийшов і таким, і не таким. Як завжди. Закінчується не зовсім так… Олесю, не спирайся на стіл, вимажешся об салат. Що я хотіла сказати?

Олеся:

— Про рік, що відпливає. Як у морі кораблі.

Віталія:

— Ах, Олесю, я не думала, що ти така свавільна.

Олеся:

— Я не…

Віталія:

— Не перебивай. Ага… Яке щастя, що наше бабське кодло разом, що ми троє… Які ми дурні, що вперше отак зустрічаємо, що досі не зустрічали Новий рік разом. Троє.

Олеся:

— Не всі.

Віталія:

— Що — не всі?

Олеся:

— Не всі дурні.

Віталія:

— Олесько, уб’ю. Перебивати матір… Та ще й так. Але ж ти і зараза. Твоє щастя, що Новий рік… Мамо, я розумію, що нічого не повернеш… Одним словом, я вас люблю. Дуже люблю. Олесю, і тебе стосується.

Олеся:

— Дєкую. Мамо — цьом. Вино видихається.

Віталія:

— Щоб вам було добре. І Андрієві.

А мама стоїть і усміхається. Тихо, як мишка…

Даза:

— З-під помела…

Віталія:

— За вас. Усе. Мовчіть. За вас і мою любов до вас. Вона так довго йшла. Не йшла, а пленталася.

Отакий у неї вийшов тост. На вулиці Віталія добігла до маршрутки, яка ще їхала в бік лікарні. А втім, Новий рік… І цілий десяток людей кудись їхали. Вона приїхала до Андрія. Їх було в палаті теж троє: старий травмований чоловік з вусищами і хлопець, що зламав тазову кістку. Ще не спали, бо ж Новий рік.

Віталія розмовляла, казала якісь слова утіхи. Старий, якого звали Михайлом, розповідав про непутьового сина, якому вже тридцять п’ять літ і який ніяк не подарує внуків, хоч одружувався тричі. Ні, десь вони є, внуки, від першої й другої жінок, але ж, боже мій, так далеко, що до них не дістанешся. Жінки переносять свою неприязнь до чоловіка на нього, старого, а що ж він винен? А, певно, винен, бо тепер нема з ким поговорити, стара померла, а вони ж домовлялися колись, що помруть разом. Вони надто пізно зустрілися, в неї була до того своя сім’я, діти його не сприйняли, бо, казали, хіба можна при них, уже дорослих і майже дорослих, виходити заміж і народжувати у сорок з гаком літ… А він мандрував по світу, зварював труби, тепер є пристанище і є племінниця, котра жде не діждеться його смерті, бо ж є й будинок, який має дістатися її дочці. Та хай би та дочка поселялася, йому б вистачило й однієї кімнати, тільки ж прийшла б, по-людськи поговорила, хіба він проти… Старий говорив і говорив, його самотність і безпритульність, і бажання отримати свою частку тепла хоч на старість розтікалися по палаті, шукали виходу і далеким звуком квилили десь за вікном.

— На додачу впав з яблуні, ну, воно мені тре було, та суха гілляка, та оно чогось муляла…

Дід Михайло умовк, очі його сльозилися.

Хлопець, якого звали Тарасом, затято мовчав. Біль сочився з цієї мовчанки, і Віталія не знала, що ліпше: питати про щось чи ні? Але ж мусила, мусила, мусила приїхати до Андрія. Її мучила неможливість бути поруч з ним — там, удома. Подумала, що Андрій без неї був би ще самотнішим за Тараса.

Потім вона дізнається: Тарас посварений зі своєю дівчиною, яку підозрює у зраді, й уперто не хоче їй повідомити про свою біду. Його мати приїжджає з районного містечка раз на тиждень. А дівчина десь тут, у Луцьку. Тарас її, видно з усього, жде, а повідомити, що з ним трапилося, не хоче.

Андрій бере її за руку. Слабкий, ніжний потиск.

— Завдав я тобі клопоту, — каже. — Як так могло статися?

— Мовчи, — Віталія тисне його пальці. — Сталося як сталося.

Учора вона повідомила про те, що сталося, Андрієву доньку. Почула у відповідь:

— Ну, ви ж його доглянете, правда? Ми якось навідаємось.

«Треба чекати», — вирішує Віталія.

Вона не знає, скільки тут, у цьому місті, на єдиному просторі з Андрієм, перебуватимуть його колишня дружина, його дочка з онуком.

Слова «Ви ж його доглянете, правда?» пропливають десь у вишині. Так далеко, що й не дістатися. Та чи треба?

«Вони мають загубитися, — думає Віталія. — А хто, крім мене, має ще доглянути?»