Світлана Талан - Повернутися дощем

— Я кохаю тебе так, як ніхто нікого не кохав.

— Ти будеш моєю дружиною?

— Так! Здається, так треба відповісти?

— Неважливо як, — майже пошепки говорить він, покриваючи ніжними поцілунками мокре обличчя, — головне, що ми завжди будемо разом.

— Завжди, — луною повторює вона. — До самої смерті, як кажуть у фільмах.

— Так, завжди, до самої смерті, разом, всюди, назавжди.

Він цілував її палко. Цілунки покривали шию, груди, набухлі соски. Вона обняла його за шию, і з грудей вирвався тихий стогін.

— Кохана, моя кохана! Найкраща у світі!

— Милий, мій любий, я щаслива поруч з тобою.

— Ні, це я найщасливіший чоловік у світі.

— Тоді я — на Землі.

— А я — у Всесвіті…

Вадим підхопив Настю на руки, поніс на ліжко. На столі в келихах шуміло шампанське останніми бульбашками і тихо потріскувало полум’я свічки.

Цілу ніч Богдана Стефанівна не склепила повік. Під монотонне цокання коліс потяга пасажири мирно спали всі як один, лише схвильована жінка завмерла біля вікна, вдивляючись у темінь, яку розривали поодинокі вогники населених пунктів. Вона не могла розгледіти серед ночі будинки та дерева, але відчуття рідної землі наповнювало її душу приємним щемом настільки, що там, усередині, все мліло. Спогади навалювалися як цунамі, потужно, бурхливо, змушуючи серце жінки то тріпотіти, то шалено стугоніти, то завмирати. Ще кілька годин, і вона ступить на рідну землю. До цього часу Богдана Стефанівна не йняла віри, що знову побачить рідні Карпати, річку Стрий, батьківську хату. Багато років вона привчала себе до думки, що вже ніколи не побачить свою батьківщину, але спогади про неї виявилися невмирущими, бо не можна викреслити з життя те, що любив так щиро і палко. Гірські гамірливі річечки, величаві Карпати, вузькі гірські стежинки — все приходило до неї не лише у спогадах, а й у снах. Зараз вона не могла заснути і навіть не намагалася, бо боялася прокинутися знову в селі на Донбасі. Скільки разів так траплялося, коли бачила дуже реальний сон, де все справжнє: і кольори, і хмарки, які зачепилися за верхівки гір, і шум річок, — а потім прокидалася і довго не могла відійти від сну, повернутися в реальність, у своє буденне життя, де всього цього не було і вже ніколи не буде. Чи мріяла вона про те, що знову потрапить на рідну землю? Ні, надії собі Богдана Стефанівна не залишала, не мала права сподіватися на неможливе. Але життя непередбачуване — іноді може справдитися навіть неймовірна мрія…

Усе захиталося навколо, коли Богдана Стефанівна зійшла з потяга в рідному Стрию.

— Вам зле? Водички? Чи викликати лікаря? — якийсь чоловік підтримав її, помітивши, що жінка ледь не знепритомніла.

— Ні, дякую, все добре, — вона вдихнула повітря на повні груди, і будинки, вулиці, перон — все зайняло свої місця.

Богдана Стефанівна ходила знайомими вулицями, де знала чи не кожен будинок. Вона любила це тихе, спокійне містечко з вузькими вуличками, старими будинками, костьолами та церквами. Якби не люди, вона б упала на цю землю і цілувала б її. Походивши містом, вона пішла на околицю, до річки Стрий. Жінка знайшла безлюдне місце на березі, сіла на великий камінь, зняла хустку.

— Доброго дня, моя земле! — промовила.

І раптом сльози покотилися не з очей, а зі зболеної, згорьованої душі. Жінка не втрималася, впала на землю, припала грудьми, всім тілом до неї, до зігрітих сонцем пласких камінців. Вона пестила кожен камінчик, прикладала їх до свого обличчя, зігріваючи душу, поливала сльозами. Богдана Стефанівна втратила відлік часу. Та чи й важливий був для неї час, коли він роками стіною стояв між нею та рідними місцями? Потроху схлипування жінки стихали, мокре обличчя пестив вітер, висушуючи сльози, і жінка заспокоїлася.

— Ось я і вдома, — промовила вона, підводячись. — Це ж треба! Стільки років прожила вдалині, а сказала «вдома»!

Богдана Стефанівна зняла черевики і ввійшла у воду. Прохолодна вода лагідно лоскотала ноги, заспокоювала, і жінка відчула, як до неї повертаються життєві сили.

— Дякую тобі, водичко!

Вона плеснула в обличчя річкову воду, і сонячні промінчики враз висушили крапельки. Жінка підставила лице і сонячним променям, і пустуну-вітру, і свіжості річки, річки її дитинства та молодості.

— Я повернулася! Чекала на мене? — посміхнулася вона прозорій, як кришталь, воді.

…Поблизу міського кладовища Богдана Стефанівна зустріла стареньку, вони розговорилися, і виявилося, що в згорбленій бабці з палицею вона не впізнала колишню сусідку. Обнялися жінки після багатьох років розлуки, поплакали, погомоніли. Богдана Стефанівна розпитала про своїх знайомих та родичів, бабця охоче розповіла і навіть погодилася показати місця поховання. Наостанок старенька привела Богдану Стефанівну до могилки її матері.