Світлана Талан - Повернутися дощем

На жаль, сусідка сказала, що Вадима і Насті вже кілька днів не видно, а Левко поїхав на навчання в Київ. Алла попросила Катерину Максимівну поїхати в село, де жила мати Насті, але жінка відклала поїздку до найближчих вихідних.

— У школі на вчителів в перші тижні після канікул лягає чи не найбільше навантаження, — пояснила, — тож доведеться почекати.

Алла з головою поринула в навчання. Після школи не одразу поверталася додому — йшла гуляти містом. Не вірилося, що можна ось так просто ходити вулицями і почуватися в безпеці. Часто вдень і навіть вночі було чути глухі вибухи, бо лінія фронту проходила неподалік, але в місті панував дух свободи. Дівчина навмисне обирала шлях для прогулянки в ті місця, де був установлений синьо-жовтий прапор. Вона сумувала за ним у ЛНР, але тепер це позаду, попереду нове життя.

Щодня з Луганська їй телефонувала мама. Відчувалося, що їй кортить почути щось негативне, аби сказати: «Ось бачиш, у нас краще, повертайся додому!» Вона так і казала «у нас» і «додому», але Алла знала, що її дім — тут, нехай у квартирі, на яку банк наклав арешт, але її батьківщина, її земля саме тут.

— Дуже хочу зустрітися з тіткою Настею, — сказала Алла матері і розповіла, що вони з Катериною Максимівною поїдуть у село, щоб її розшукати.

— Недавно я говорила з Настею, — згадала Аліса, — вона мені пообіцяла піклуватися про тебе, а зараз не можу до неї додзвонитися. Мабуть, щось із телефоном. Не їдьте поки що в село, спочатку я дізнаюся, де вона. Настя могла поїхати з матір’ю на захід, на її батьківщину.

— Добре, ми почекаємо.

— Доню, прошу, бережи себе, зі школи ходи разом із Катериною, в жодному разі не виходь сама на вулицю, — попросила жінка. — Там і айдарівці, і Правий сектор, ми чули про те, що вони з людьми коять.

— Мамо, ну що ти кажеш! — обурилася дівчина.

— Знаю, що їх захищатимеш, але люди приїжджають із Сєвєродонецька і розповідають, що військові викрадають людей, особливо дівчаток і хлопчиків, вивозять і потім ґвалтують.

— Яка маячня!

— Аллочко, доню, послухай мене, я тобі зла не бажаю…

— Знаю, мамо, але ти таку дурню городиш.

— Невже дурня і те, що айдарівці зґвалтували стару хвору бабцю? Чи те, що вбили стареньку, коли та намагалася захистити машину онука, яку «Айдар» прийшов «віджати»? Якщо у них піднялася рука на людей похилого віку, то чи є в них щось людське?! — обурилася Аліса.

— Ці казки я вже чула і не вірю їм. Скажи ще, що твоя знайома медсестра розповідала, що в Рубіжному айдарівці викрали двох дівчат і кілька днів їх ґвалтували? — мовила Алла з іронією, але мати її не почула.

— Звідки ти знаєш? Я тобі вже казала? — стривожилася Аліса.

— Ні, але цю жахачку переповідаєш не ти одна, і, що цікаво, кожен стверджує, що ця міфічна медсестра саме його знайома, — усміхнулася дівчина. — Не вір, мамо, дурні.

— Гаразд, не будемо сперечатися, — зітхнула в слухавку жінка, — але пообіцяй мені, що не будеш сама ходити вулицями.

— Добре, обіцяю, бувай, мамо! Вітання татові! — попрощалася дівчина і привітно посміхнулась патрулю, у якого на рукавах була нашивка «Айдар».

Звільняти Іловайськ бійцям довелося без кількох підрозділів МВС, незрозуміло чому «Азов» і «Шахтарськ» перевели в район Маріуполя. З території Росії відкрили вогонь з реактивних систем залпового вогню. З інших боків найманці пішли в атаку, повсюди діяли штурмові та розвідувальні групи ворога. Українські бійці зазнали втрат, частина техніки була розбита, у солдатів, виснажених спекою, закінчувалися набої. З важкими боями вони зайняли півміста. Передовим був блокпост 39–06. Хлопці мали завдання закріпитися й утримувати позиції.

Розділившись на невеликі групи, по кілька осіб, побратими Геника посунули копати окопи на пагорбі серед невеличкого чагарнику. Почувши раптовий свист, Гена встиг крикнути: «Лягай!» Хлопці миттю припали до землі, обхопивши голову руками. Геннадій упав у неглибоку свіжу вирву, потужний вибух оглушив його. Рвонуло поруч, і майнула думка, що це останнє, що він чує в житті. Грудки землі боляче посипалися згори, і засмерділо порохом навіть під шаром ґрунту, який накрив його. Вуха заклало, у голові шуміло й гуло, але хлопець радів, що живий. Він ворухнувся і не відчув різкого болю — отже, не поранений. Спробував підвести голову, як одразу посипалася земля: запорошила очі, забилася до рота. Хлопець сплюнув і поволі почав вибиратися з-під завалу. Це виявилося не так важко — землі було не багато. Він підвівся з автоматом у руках і огледівся. Усе навколо хитнулося і почало набирати чітких обрисів. Праворуч, за десять метрів, ще диміла глибока вирва, пахло смаленим і порохом. Геннадій труснув головою, звільнюючи її від землі та чогось, що тиснуло на скроні і заважало слухати. Ніби крізь воду до нього донеслися звуки вибухів, чи то вдалечині, чи поруч. Він приклав долоні до вух, потім відпустив, як у дитинстві, коли на річці під час плавання у вуха потрапляла вода. На щастя, трохи відпустило. До нього повернулася здатність тверезо думати, і він одразу згадав про друзів, які були поруч до вибуху.