Світлана Талан - Повернутися дощем

— Звичайно! За будинком є добротна споруда, до речі, утеплена, якщо тримати худобу, то не замерзне, — пояснив господар. — А ви хочете придбати корівку? — поцікавився чоловік.

— Коня, — відповіла коротко і загадково посміхнулася.

— У нас багато хто тримає коней, а я колись хотів завести буйволиць, — зізнався господар, — щоб мати молоко, робити на продаж сири, а потім поїхав на заробітки… Це хата моїх батьків, а мій дім уже багато років за кордоном… Може, ви, жіночко, втілите в життя мої наміри?

— Хіба в нашій країні є буйволиці? — здивувалася жінка.

Вони вийшли з чоловіком надвір, і він їй детально розповів, де і в кого можна придбати буйволиць та яке корисне для здоров’я їхнє молоко.

— То що вирішили? — спитав господар. — Сподобалася садиба?

— А скільки тут землі? — спитала жінка.

Виявилося, що відведена земля сягає аж до дуба. Це втішило Богдану Стефанівну, і вона уточнила ціну.

На її подив, чоловік назвав трохи вищу суму, ніж говорила Ганна. Богдана Стефанівна відійшла у бік з сестрою і поцікавилася, чому так.

— У нас так часто буває, — пояснила жінка. — Стоїть роками будинок, ніхто його не купує, господарі ладні продати задешево, а коли знаходиться покупець, одразу ціна підскакує. Якщо хочеш придбати, то можеш з ним поторгуватися.

Богдана Стефанівна для себе вже вирішила, що неодмінно придбає цей будинок, але потрібно було порадитися з Настею. До цього часу вона не витратила ні копійки з грошей, які їй дав колишній чоловік. Час від часу вона ходила до банкомату і перевіряла кошти — рахунок залишався незмінним. Вона думала, що Сергій Андрійович погарячкував, мине час, і він передумає. Але він не телефонував, не давав про себе знати, але й грошей з рахунку не знімав.

Богдана Стефанівна спробувала подзвонити доньці, але з нею не було зв’язку. Жінка повторила спробу кілька разів — марна справа. Вона знала, що в Сєвєродонецьку час від часу зникав телефонний зв’язок, тож продавцю садиби сказала, що дасть остаточну відповідь завтра. Він погодився, але нагадав, що наступного дня ввечері виїжджає з країни.

— Документи для продажу готові, тому чекатиму на ваш дзвінок вранці. Якщо надумаєте купувати хату, то у нас буде час вдень, щоб оформити угоду в нотаріуса.

Коли продавець поїхав, Ганна запропонувала відвідати ще одне місце.

— Ще один будинок? — спитала її сестра.

— Не знаю, чи була ти там, але не побувати — гріх.

Вадим не встиг дізнатися про подальші плани Зуба — раптово почався артилерійський обстріл. Неподалік так рвонуло, що на них посипалася земля.

«Настю розстріляють, — майнула у чоловіка думка, — тож нехай накриють наші хлопці вогнем цю кляту автобазу разом з усіма ненависними ополченцями. Рідкісний випадок, коли за щастя загинути від своїх».

Зуб поспішив до свого «Шевроле», за ним спритно побіг водій. Двоє ополченців старшого віку заштовхали Вадима на заднє сидіння легковика, самі вмостилися по обидва боки. Автомат вояка, що боляче вперся йому в бік, та зв’язані позаду руки спричиняли Вадимові незручності, але він не давав взнаки. Перед очима весь час стояла Настя, його кохана, яку він ніколи не побачить. Він подумки повторював кожне її слово, намагаючись вкарбувати в пам’ять, аби не забути. На губах ще був присмак прощального цілунку, навіть піщинки лишилися, можливо, і її кров, яка сочилася з розбитих губ. Він ніколи собі не пробачить ні те, що взяв її з собою, ні те, що втратив пильність. Від таких думок боліло в грудях, давило каменем, стискало горло. Та він не повинен перед ворогом показати свою слабкість, не можна давати їм привід для радості. Вадим зібрав усі свої сили і переключився на споглядання краєвидів за вікном. Вони в’їжджали в окупований Луганськ.

— Наше місто добре знаєш? — повернув до Вадима голову Зуб, акцентуючи перше слово.

Вадимові кортіло вчепитися в його кадик, перегризти горлянку, сплюнути і сказати: «Ні, Луганськ наш, український, ніяк не твій!»

— Ти мене почув? Луганськ добре знаєш? — повторив Зуб.

— Та так собі, — невпевнено мовив Вадим.

Він дійсно не дуже добре знав місто і зараз вперше про це пошкодував. Коли по роботі бував у Луганську, то їздив центральними вулицями. На екскурсії містом чи похід по музеях завжди бракувало часу, і свої наміри пізнати Луганськ краще відкладав на потім. Коли в Сєвєродонецьку у парку відпочинку імені Горького «чортове колесо» пішло на металобрухт, щоразу, коли Вадим бував у Луганську і минав парк ім. Першого Травня, де працювало таке саме колесо, обіцяв собі покатати тут Левка, але так і не знайшов часу. Роки спливали, син виріс, а татко не дотримав слова.