Світлана Талан - Повернутися дощем

— Приїдеш до мене в гості — сама побачиш, — зітхнула Богдана Стефанівна, згадавши рідну вулицю.

Карпати наближалися. Вони сунули назустріч, зеленаві, величні й мовчазні. У Богдани Стефанівни затріпотіло від хвилювання серце. Якби могла, то обійняла б цих велетнів, пригорнула до себе. Десь там, на горі, величезна ялиця, а за її верхівку зачепилася самотня білявка-хмаринка, замріялася, замилувалася красою Карпат.

Приїхали в Розгірче і посунули вузенькими вуличками. І тут охайні будиночки, не величні замки, але й не такі, як у селі Богдани Стефанівни. Навколо осель — квіти, на подвір’ях не асфальт, не бетон, загиджений свійською птицею, а килим зеленої травички, навіть на вулицях чисто і прибрано, ніби село приготувалося до свята.

«Москвич» зупинився майже біля підніжжя гори.

— Приїхали! — сказала Ганна.

Богдана Стефанівна вийшла з автівки, і їй перехопило подих. На узвишші, перед горою, вона побачила… старий дуб зі своїх снів-видінь! Саме таким його малювала уява жінки. Самотній і величний вартовий гір. Щось у ньому було магічне й принадне! Жінка, не зводячи очей з дерева, поспішила до нього.

— Куди це вона? — спитав чоловік Ганну.

— Не заважай їй, — відповіла жінка.

— Приїхали ж будинок оглянути.

— Нам її не зрозуміти — ми не були відірвані від своєї батьківщини, не втрачали її.

Богдана Стефанівна, зачарована неймовірною красою столітнього дуба, підійшла до нього, легенько торкнулася тремтячими пальцями загрубілої кори.

— Скільки часу ти чекав на мене? — прошепотіла жінка. — Дочекався! Нехай вважають мене пришелепуватою, навіть божевільною, але я знаю: наша зустріч мала відбутися. Твоє гілля важке, але воно — твої руки, і ти розпростер їх, зустрічаючи мене. Інші скажуть: «Так не буває!» — і лише ти і я знаємо, що таке можливо. Дерева чекають на людей, тільки люди часто сліпі і не помічають цього. Чи не хочуть знати, що у дерев є душа, що вони можуть терпляче чекати людей роками. Якби так не було, то звідки б я бачила тебе ночами?

Сльози котилися борідками зморщок, застилали зір, але жінка не помічала їх. Вона обняла широченний стовбур дерева, пригорнулася, врослася всім тілом у нього і відчула, як життєві сили наповнюють її всю. Скільки так простояла — не вела лік часу. Відірвалася від дуба, коли відчула, що тіло наповнилося життєдайною енергією. Жінка вдихнула на повні груди гірське повітря з домішками сухотрав’я та хвої.

— Я залишаюся тут, — сказала вона чи то дереву, чи собі.

Ганна вже встигла подзвонити господареві будинку, і він під’їхав до своєї садиби. Богдана підійшла до нього, привіталася.

— Оце мій будинок, — показав чоловік на хату неподалік.

Лише зараз жінка звернула увагу на невеликий добротний будинок, збудований зі шлакоблоків, дах зі звичайної черепиці, огорожі навколо нема, у садку — кілька яблунь, рясно обліплених червонобокими плодами. Але головне — з вікна видно гори та величний дуб. До дерева лише якихось тридцять метрів.

— У будинку дерев’яні вікна, — пояснив господар, — але вони ще в гарному стані, навіть міняти не треба, лише підфарбувати, бо фарба з сонячного боку трохи полущилася.

Чоловік відімкнув хату, і вони зайшли всередину. Богдана Стефанівна одразу підійшла до вікна, замилувалася краєвидом, який відкривався перед нею. «Можна сидіти перед вікном і просто відпочивати душею, — подумала вона. — Ніколи не набридне дивитися на гори — вони щодня різні, то лише здається, що віками стоять непорушно».

— Долівка зроблена з сухого дерева, — пояснив чоловік, — зверху настелений теплий лінолеум. Є і піч, і газ. Кімнат три: спальня, вітальня і простора кухня. Якщо жити одному, то вистачить.

Богдана Стефанівна неуважно слухала господаря, який розхвалював свою домівку, бо вже відчула, що все це: і будиночок, і яблуневий сад, і зелений килим на подвір’ї, і столітній дуб за вікном, і гори — все її, таке омріяне і жадане. Так буває з людиною, коли вона із буденного пісного життя зненацька потрапляє в казку, яку сама вигадала. Як зачарована, вона повільно пройшлася кімнатами, визирнула надвір з кожного вікна. Жінка не йняла віри, що все недосяжне протягом багатьох років може стати реальністю. Богдана Стефанівна подумала, що саме тут має здійснитися ще одна її мрія — мати коня. Можна не зводити високі паркани, а зробити лише низеньку загорожу, щоб кінь мав відносну свободу. Вона навіть уявила, як він скубе травицю біля дуба.

— А сарайчик тут є? — спитала вона господаря.