Світлана Талан - Повернутися дощем

— Ти проти? — Степан пронизав поглядом чоловіка.

— Не знаю, — невпевнено мовив чоловік.

— Якщо хтось відмовиться — матиме справу зі мною, — втрутився в розмову Жулік. — Я проти «мокрухи», але для загальної справи можу добряче пресонути!

Погроза Жуліка спрацювала миттєво. Наступного ранку мешканці «гуртожитку» вишикувалися в їдальні і попрохали запросити на розмову когось із керівництва.

— Работать! — волав охоронець, але марно — ніхто й не ворухнувся.

Він покликав на допомогу інших охоронців, які скинули з плечей автомати і наставили на людей.

— Спокійно, — мовив Степан, — тут вони не стрілятимуть, тим паче без наказу.

Охоронці порадились між собою, і незабаром до їдальні увійшов Філін. Настя, побачивши його, одразу опустила очі. Степан коротко виклав суть проблеми, і Філін наказав відвести наркомана до нього в кабінет, а решті — йти на роботу.

Того дня Настя, прибираючи коридор, чула, як кричав за дверима він болю Сеня, як репетував Філін. Потім ополченці потягли геть скривавленого наркомана під руки. Після обіду Настя поцікавилася в охоронця долею наркомана.

— Навіщо тобі?

— Він — людина, тому й спитала.

— Спочатку ви на нього наскаржилися, а тепер жалієте.

— Так, бо він хворий.

— Він — сміття, яке треба знищувати, — відповів охоронець і повернувся до Насті спиною, показуючи, що на цьому розмова закінчена.

Ввечері Настя розповіла своїм сусідам про розмову з ополченцем.

— Як ви гадаєте, що з ним зробили?

— Цього ми ніколи не дізнаємося, — поспішив її заспокоїти Вадим, знаючи вразливу натуру жінки. — Впевнений, що Сеню помістили в лікарню для примусового лікування.

— Авжеж! — з іронією промовив Жулік. — У больничці Сеня, тільки в такій, де ліки не потрібні.

— Не мели дурниць, якщо не знаєш правду, — зупинив його Степан.

— Сеня вже, мабуть, говорить із Всевишнім, — сказав хтось із чоловіків. — З такими тут розмова коротка.

— І навіщо ми його здали? — зітхнула жінка похилого віку. — Краще б терпіли. Втім, він помер би тут, — сказала вона і після паузи додала: — Напевно.

Залежно від обставин погляди людини на ті самі речі різняться. Це зрозумів Геннадій вночі, коли лежав у лісосмузі. До цього часу йому завжди не вистачало ночі, щоб добре виспатися, хоч і не вважав себе соньком. Здавалося, що тільки поклав голову на подушку, а вже ранок заглядає у вікно. Зараз він відчув, що ніч надзвичайно довга, схожа на рік бездіяльності, коли нічого не робиш, а лише чекаєш, коли він скінчиться. Геник чекав нічної прохолоди, але його почало морозити. Він заліз під кущ, намагаючись прикритися віттям від холоду, та даремно. Йому здавалося, що він повільно покривається інеєм і ось-ось замерзне, хоча тіло палало вогнем. Геннадій перестав відчувати і біль у нозі, і саму ногу. Час від часу він знаходив у собі сили, щоб послабити джут. Нестерпно хотілося спати. Хлопець стуляв повіки й поринав на кілька хвилин у тривожний сон, відтак прокидався, боячись, що може померти. Коли надзусиллям розплющував очі, то відчував: Смерть десь поруч, спостерігає за ним. Геник міг заприсягтися, що кілька разів навіть бачив, як Смерть холодним подихом проносилася верхівками дерев і наближалася до нього. Понад усе волів перемогти її, дочекатися ранку. Він хотів жити! І це бажання давало йому сили розмахувати руками, відганяючи кістляву.

— Улечко, не покидай мене! — шепотів.

Він хотів побачити маму, почути її заспокійливе «Все добре, синку!», і потріскані до крові губи кликали найріднішу людину. Потім його знову охоплювали втома і сон, він закривав очі і байдужів до всього. Навіть якби його зараз знайшли бойовики і розстріляли, йому було б усе одно. Він прокидався, лякався своїх думок і знову вступав у нерівний поєдинок зі Смертю. І так довгу, океанно-нескінченну ніч, аж поки не прокинувся несміливий тихий ранок. Він озвався до хлопця цвіріньканням синички, яка перелітала з гілки на гілку, роздивляючись хлопця. Їхні погляди на мить зустрілися, і Геник дивився на пташку доти, поки вона не перетворилася на сіру пляму. Він заплющився, а коли відкрив очі, пташини вже не було на гілці.

«Напевно, втратила до мене інтерес, — подумав він. — І взагалі, я нікому не потрібен, про мене забули і Мона, і Злий…»

Його погляд зупинився на зеленокрилому жучку, який повільно повзав по його автомату. Незабаром і жучок перетворився на суцільну пляму. Геннадій сперся на лікті, щоб оглянути поранену ногу. На темно-червоному згустку — кілька великих огидних мух. Геннадій потягнувся рукою до палиці, щоб прогнати їх, та йому запаморочилося. Він упав навзнаки, і перед очима замиготіли плями. Одна з них, біло-сіра, схожа на людську постать, хиталася, наближаючись.