Світлана Талан - Повернутися дощем

— Не дочекаєшся! — прохрипів поранений воїн.

Він дав змогу відновитися кровотоку в нозі й знову стягнув її джгутом. Десь загуркотіло, просвистіло, гепнуло, і Смерть на якийсь час покинула юнака — поспішила на вибухи. Мов біснувата, ушкварила туди, де лунали постріли, вихопила кістлявими руками чергову здобич і стрімголов повернулася до стікаючого кров’ю юнака. Він ще був живий, і смерть нервувала. Часом, повернувшись, вона радісно схилялася над хлопцем і з люттю відскакувала — він дихав! Попри велику втрату крові, без води та їжі, він усіма силами чіплявся за життя, і це її дратувало. Юнак лежав, розпластавшись на землі та заплющивши очі, і Смерть вкотре почула ледь вловний стукіт його серця. Чекати лишилося на горобиний скік, але терпець її уривався. Вона вже ввійшла в запал і не могла зупинитися. Її тішив поєдинок Життя зі Смертю і водночас дратував.

Геннадій відчув, що провалюється в пітьму і кістляві пальці Смерті залізними лещатами стисли йому горло. Він почав ворушитися, аби не знепритомніти, бо це буде кінець: Смерть поруч, вона чекає, потираючи від задоволення руки. Не можна надати їй таку насолоду! Хто це ворушиться біля Малого? Невже Смерть? Обриси розпливлися перед очима, у голові шуміло розбурхане море, але попри це, Геннадій почув гавкіт. Напруживши зір, розгледів зграю здичавілих собак, голодних і наполоханих вибухами. Собаки вчули запах крові й наближалися до тіла. Геник схопив дрючок і замахнувся на тварин так, що Смерть невдоволено відсахнулася. Воліла вчепитися в горло, але сила волі пораненого змусила її відступити. Хлопець, втрачаючи останні сили, підповз до загиблого друга, голими руками розгріб траву і почав дрючком рити землю. Коли ґрунт трохи розпушувався, він відгрібав його, здираючи до крові нігті. Піт заливав йому очі, сили полишали, та він не відступав. Час від часу зупинявся, щоб передихнути.

Найбільшим бажанням було поспати, хоч на кілька хвилин заплющити очі й провалитися у забуття, але Геник розумів, що навіть нетривалий сон його згубить. Хлопець повернувся на бік, застогнав від болю і послабив джгут. Давши відпочинок нозі, знову заходився копати.

— Нічого, — глузувала Смерть, — незабаром ніч і ти, любчику, не втримаєшся, заснеш, як немовля після купання.

— Не дочекаєшся! — ледь чутно прошепотіли скривавлені вуста.

На землю спускався вечір. Геннадій закінчив рити яму, перетяг туди тіло друга, склав йому руки на грудях, прикрив обличчя целофановим пакетом, який приніс вітер.

— Вибач, Малий, — сказав, — і прощавай.

Геник, як міг, засипав тіло землею. На могильному горбку прилаштував кепку хлопця. Собак не було видно: чи то їм набридло чекати й вони побігли далі в пошуках їжі, чи то причаїлися віддалік. Гена витратив свої останні сили, навколо все закружляло і розпливлося. Він підвів голову і побачив місяць — це буде його остання ніч, бо кістлява вмостилася серед верхівок зелених велетнів, що дрімали.

«Я програв, — майнула остання думка, — Смерть не піде звідси, поки не отримає чергову жертву…»

Свою камеру полонені охрестили «гуртожитком № 39». Згодом вони не могли згадати, у кого саме з’явилася така ідея, але назва міцно закріпилася. Ночі ставали дедалі нестерпніші. Наркоман, який назвався Сенею, був справжнім лихом. У нього почалася ломка, і він волав не своїм голосом, не даючи склепити повік. Удень Сеню, як і решту, забирали на роботу, де він теж влаштовував «веселе» життя. Ополченці били його і закидали в камеру, щоб з приходом ночі він продовжив цирк. Після кількох таких ночей, коли Сеню скручувало, як мотузку, люди з «гуртожитку» вирішили відмовитися йти на роботу, бо не мають змоги відпочивати після нелегкого трудового дня.

— Це єдиний спосіб змусити ополченців перевести Сеню до лікарні, — сказав Степан, який запропонував страйк. — Якщо хоча б один із нас погодиться працювати, ми всі програємо. Доведеться ще довго не спати, спостерігаючи за ломкою, аж до того часу, поки він не помре на наших очах.

— Таке може статися? — боязко спитала кароока дівчина, яку нещодавно арештували за те, що обраховувала покупців.

— Сама подивись, — відповів Степан. — Скільки днів поспіль він не може їсти? Його нудить, він справляє під себе нужду, у нього судоми і, можливо, температура. Людина хвора, і її треба лікувати.

— Важко не погодитися, — сказав чоловік, якого затримали за порушення комендантської години, — але ви впевнені, що нас гуртом не вивезуть за місто і не розстріляють? Вам добре командувати, бо діти вже дорослі, а в мене ще неповнолітні.