Світлана Талан - Повернутися дощем

— Він просить допомоги!

— Кабан просить тебе помовчати і не видавати себе, — заперечив Мона. — Він добре розуміє, що нам треба сидіти тихо.

— Займіть зручні позиції, — наказав Злий. — Зброю не виставляйте, фейси також. Будемо чекати. У кого пляшка з водою?

— У мене, — сказав Геннадій. — Півлітра на всіх.

— Не густо, — зітхнув Мона, — але нам легше, ніж їм.

Сонце швидко викотилося в небо і взялося до звичної справи — нестерпно пекти в безвітряний день. Згори було видно, як спини полонених стають червоними, наче раки, їм не давали води, забороняли повертатися.

— Тварюки! Справжні фашисти! — лаявся Злий. — Асфальт так розжарюється на сонці, що тіла хлопців підсмажаться, як на пательні!

— Вони лежать уже чотири години, — поглянув на наручний годинник Мона.

— Наш Кабан ослаб, — сумно мовив Малий. — Він довго не протримається.

— Кабан радів, що в нього нема проносу, — згадав Злий. — Краще б він обісрався разом з нами! Ніколи не знаєш наперед, що може врятувати тебе.

До полонених під’їхала автівка, з якої вийшов, напевно, якийсь командир. Бойовики заметушилися і вишикувалися перед керівництвом. З машини дістали важкий бідон і велику пластикову ємність з водою. Полонених посадили колом на дорозі, дали миски з їжею, воду та по цигарці. В цей час оператор знімав усе на відео. Командир щось розповів на камеру, кожного полоненого по черзі підводили і змушували щось говорити. Коли командир з оператором поїхали, українським військовим завели руки назад і скрутили пластиковими затяжками. Під’їхала вантажівка, з якої сипонули озброєні кадирівці — смагляві, чорнобороді, вони голосно розмовляли і багато жестикулювали. Полоненим зав’язали очі і наказали сідати у вантажівку. За мить машина повезла їх у невідомому напрямку, і колона рушила далі.

— Ось і все, — сказав Злий. — Малий, що з тобою?

Хлопець сидів на землі, обхопивши голову руками, і тихо схлипував. Злий підійшов до нього та обійняв.

— Не треба, Малий, чуєш? Ми розрахуємось з ними за Кабана. Ти мені віриш?

Малий мовчав.

— Полон — це ще не кінець, — сказав Гена. — Ми ще зустрінемось з Кабаном. Головне, що він живий.

Робота прибиральниці давала змогу Насті іноді спілкуватися з ополченцями.

Зазвичай вони охоче йшли на розмови, коли залишалися з нею наодинці. Найбільше Настю цікавило питання, що спонукало їх взяти до рук зброю. Дехто з чоловіків чесно зізнався, що записався в ополчення через матеріальну скруту.

— Чим годувати дітей? Де можна зараз заробити гроші? — були типові відповіді.

Інші спокійно розмовляли, поки тема розмови не заходила про ворогів, від згадки про яких ополченці вмить звіріли й репетували:

— Майдан — це ворог!

— Правий сектор — фашисти!

— Ніколи батальйон «Айдар» не увійде в Луганськ!

Настя здогадувалась, чому ополченці ненавидять айдарівців. Навіть до полонених дійшли чутки, що саме вони заходили в Луганськ і навіть підняли в місті синьо-жовтий прапор. Бійці «Айдару» мали всі шанси звільнити місто від бойовиків, але отримали наказ відступити, а потім завадили Мінські домовленості. Звичайно, про такі речі говорити з ополченцями було не можна.

Частенько вони жалілися Насті, що їм набридло воювати, і хочеться повернутися додому.

— То повертайся, — сказала Настя одному чоловіку. — Хто тримає?

— Хочу, щоб мої діти розмовляли російською мовою, — почула завчене у відповідь.

Подальші розмови не мали сенсу, бо пояснити, хто забороняє дітям розмовляти російською, ніхто не міг та й не намагався. Складалося враження, що люди враз отупіли та втратили спроможність мислити. Але найбільше Настю турбував прапор України, який лежав на підлозі в кабінеті Філіна. Великий, завдовжки два метри, вона щодня витрушувала його і знову стелила під ноги ополченцям. Зазвичай Філін виходив з кабінету, коли Настя приходила прибирати. Це її трохи заспокоювало, бо позбавитися страху перед цією людиною вона й досі не могла. Настя намагалася якнайшвидше прибрати, але й без Філіна тут у неї все валилося з рук.

«Якийсь диявол, а не людина, — думала Настя, витираючи пил на полицях та підвіконні тремтячими руками. — Але я повинна стати сильнішою за нього», — підбадьорювала себе. Та знову зустрівши, опускала очі і відчувала, як зрадницьки тремтять руки і підкошуються ноги.

Щодня Настя прокидалася з надією, що її повернуть на роботу до громадської їдальні, де вона зможе зустрітися з Алісою і дізнатися, як там її мама i діти, та марно. Втішало те, що Аліса сповістила матір про полон, колишня подруга напевно стримала свою обіцянку.