Світлана Талан - Повернутися дощем

У багатьох хлопців почався розлад кишківника після овочів та річної води, але в порівнянні з пережитим пронос здавався дрібницею. Сил додавала надія, що все незабаром скінчиться і вони потраплять на свою територію. Вусик дав команду відпочити десять хвилин та збігати в кущі. Не встигли хлопці розмістися на відпочинок, як удалині загуркотіла важка техніка. Мить бійці вслухалися у той звук, який нагадував гуркіт грому, не вірячи, що найтяжчі випробування позаду, що вони не потрапили в «коридор смерті», як охрестили «зелений коридор», не залишилися лежати назавжди в лісосмугах і полях.

— Нарешті! — вихопилося у всіх.

За кілька хвилин на дорозі з’явилася колона. Важкі танки, БТРи та плямисті машини сунули черепашачою ходою, не поспішаючи. Колона здавалася нескінченною і згори нагадувала іграшки, які хлоп’я повільно тягне на мотузці.

— Друзі, кому в кущі — біжіть негайно! — скомандував Вусик.

— Я не встиг! — ображено мовив Малий і схопився за живіт.

— Я теж! — сказав Злий.

Мона і Геннадій приєдналися до них.

— А ще на мене наговорювали! — посміхнувся Кабан. — Самі з кущів не вилазять, а у мене все в порядку!

— Ми підемо назустріч колоні, а ви нас доженете, — сказав Вусик. — Не хвилюйтесь, вас тут не залишимо.

Збуджені бійці почали спускатися яром, а Мона, Злий, Сєвєр та Малий розбрелися по кущах. Злий і звідти бубнів, що краще б уже голодував, ніж сидіти в кущах, коли свої поруч.

— Малий, ти так торохтиш, що танки заглушив! — крикнув Злий.

— Ой-ой! У мене живіт збунтувався не на жарт! — озвався Малий. — Хлопці, не лишайте мене, почекайте, будь ласка!

— Гадаєш, ти один такий? — посміхнувся Гена. — Сиди вже.

— Цікаво, що Вусик скаже нашим? — обізвався Мона. — «Зачекайте, хлопці, там у кущах сидять наші обісранці?»

— Серуни! — виправив Злий. — Так і скаже!

— Аж соромно! — зітхнув Малий.

— Соромно завоняти танк, — буркнув Злий. — Малий, як справи?

— Живіт крутить! Не можу йти!

Поки хлопці чекали Малого, гуркіт стих, бо колона зупинилась.

— Малий, ти винен у тому, що ми пропустили історичну зустріч! — докорив Злий.

— Я вже… нібито, — сказав Малий, виходячи.

Хлопці почекали, поки їхній наймолодший побратим застібне пасок, і почали спускатися.

— Нічого собі! — присвиснув Малий. — Напевно, двісті одиниць буде!

— Стояти! Назад! — неочікувано скомандував Злий. — Він махнув відійти до заростів, пригнувся і побіг назад. — Лягли всі!

Хлопці припали до землі й лише тоді зрозуміли, що внизу коїться щось не те. В оточенні людей у камуфляжі їхні побратими кидали зброю та броники до купи. Під дулами автоматів бійців обшукали. Зі своєї схованки група Злого бачила, як з кишень їх побратимів діставали документи та телефони. Один чолов’яга заходився перевіряти мобільники: дешевенькі кидав на асфальт і трощив чоботом, решту складав у наплічник, попередньо вийнявши СІМ-ки.

— Опаньки! — почухав голову Злий. — Оце обламалися!

— Нічого не розумію, — розгублено кліпав очицями Малий.

— Що не зрозуміло? — буркнув Геннадій. — Наші потрапили в полон до росіян. Схоже, що це їхня техніка.

— Я відчував, що тут якесь попадалово, — сказав Злий, — говорив про це Вусику.

— Не думаю, що він зрадник, — захистив командира Мона. — Схоже, що його побратима, який дав інформацію, взяли в полон і змусили обманути.

— Але ж він — командир! — не вгамовувався Злий. — Як можна було так безпечно повести за собою людей назустріч колоні?

— Якщо по правді, то ніхто з нас і гадки не мав, що таке трапиться, — сказав Мона.

А внизу хлопці познімали кітелі та футболки, лишившись лише в штанях та берцах. Якийсь начальник почав переглядати документи.

— Треба виручати! — гарячкував Малий. — Там наш Кабан. Ми ж не кинемо його?

— Дідько! Так усе по-дурному вийшло! — похитав головою Злий. — Двадцять шість наших побратимів! От зараза!

— Давайте їх відіб’ємо! — запропонував Малий.

— Як? — Мона глянув на Малого, як на божевільного. — У кожного з нас по три-чотири патрони на дві сотні важкої техніки. Ти взагалі нормальний?

— Я нормальний! А ось друзів залишати у біді — це як по-твоєму?!

— Таке враження, що ти сюди із дитячого садочка «Сонечко» прийшов, — сказав Злий. — Помовчи!

Полоненим наказали лягти на асфальт.

Кабан ліг, повернув голову і непомітно поглянув угору, де лишилися його товариші.

— Кабан дивиться на нас! — з розпачем промовив Малий.

— Бачимо, не сліпі! — кинув йому Злий.