Ясунарі Кавабата - Країна снігу (збірка)

«Безглуздо збирати черепки, коли на небі сяє зірка свіжим блиском», — майнуло в голові Кікудзі.

Він кинув уламки на землю.

Учора ввечері Фуміко шпурнула чашку на кам’яний умивальник. Кікудзі навіть не встиг її зупинити.

Він не помітив, як вона несподівано вискочила з чайного павільйону. В нього тільки вихопилось:

— О-о-о!

Кікудзі не кинувся шукати черепків у темряві, а підтримав Фуміко за плечі. Бо вона знеможено присіла на плиті й от-от ладна була повалитися на землю.

— У вас є гарніше «сіно»… — прошепотіла вона.

Фуміко таки переживала, що Кікудзі порівняє її чашку з іншою, кращою…

Пізніше, коли він ніяк не міг заснути, ті слова пролунали в його душі сповненим болю прозорим тоном.

Дочекавшись світанку, Кікудзі вийшов у сад поглянути на розбиту чашку.

Однак угледів зірку і кинув черепки на землю…

Кікудзі знову підвів погляд угору й аж ойкнув.

Зірки вже не було. Поки він збирав черепки, ранкова зоря сховалася за хмарою.

Кікудзі, немов ошуканий, якийсь час дивився на схід.

Невже хмара заслонила зірку?.. Над дахами будівель, там, де обривалися хмари, рожево займався небосхил.

— Як же їх тут залишати… — промовив Кікудзі сам до себе. Знову підняв черепки й запхав за пазуху нічного кімоно.

Жаль було кидати розбиту чашку. Та й тут її могла побачити Тікако.

«Фуміко навмисне її розбила, тож навіщо зберігати черепки?» — вирішив, але передумав, загорнув їх у папір і, сховавши у стінну шафу, забрався під ковдру.

«Власне, чого Фуміко так боїться порівняння?.. З чим і коли міг би він порівняти це „сіно“?.. Звідки в неї той острах?» — мучився здогадами Кікудзі.

Після вчорашнього вечора Кікудзі й не думав порівнювати Фуміко з кимось. Для нього вона стала незрівнянною. Стала його долею.

Досі Кікудзі завжди пам’ятав, що Фуміко — донька пані Оота. Тепер він забув про це.

Раніше його чарувала схожість доньки й матері. Йому здавалося, ніби пані Оота якось незбагненно перевтілилась у Фуміко. Тепер Фуміко була тільки Фуміко.

Нарешті Кікудзі вирвався з огидної чорної опони, що затуляла йому світ.

Невже його врятувало гріхопадіння чистої Фуміко?..

Фуміко не опиралась, опиралася тільки її чистота.

Він побоювався, що цього разу прокляття ляже на серце важчим тягарем, а вийшло навпаки — душа мовби очистилась. Сталося чудо: отрута, ужита у великій кількості, вилікувала хворого.

З контори Кікудзі подзвонив у крамницю, де працювала Фуміко. Вона казала, що влаштувалась у крамниці оптового продажу вовняних тканин у районі Канда.

Але там її не було. Кікудзі прийшов на роботу невиспаний. Мабуть, і вона довго не могла заснути і лише над ранок поринула в глибокий сон. «А може, через сором не може поткнутися з дому?» — подумав Кікудзі.

Він подзвонив ще раз, після обіду, але Фуміко не було, і він попросив у продавця її домашню адресу.

В її вчорашньому листі, мабуть, була нова адреса, але ж вона порвала його й поклала в кишеню.

За вечерею зайшла мова про її роботу, і Кікудзі запам’ятав назву оптової крамниці. А от на домашню адресу не звернув уваги. Мовляв, навіщо вона йому, коли Фуміко поселилася в його серці?

Після роботи Кікудзі розшукав будинок за парком Уено, де Фуміко наймала кімнату. Вдома її теж не було.

На порозі Кікудзі зустріла дівчинка десь років дванадцяти, в матросці, — видно, ще не встигла переодягнутися після школи. Вислухавши Кікудзі, вона зникла в кімнаті, потім вийшла і сказала:

— Оота-сан нема вдома ще зранку. Вона сказала, що вирушає з подругою в подорож…

— У подорож?.. — перепитав Кікудзі. — Вирушила в подорож? Вранці? О котрій годині? І не сказала куди?

Дівчинка зникла в кімнаті, та за хвильку з’явилася знову. Стала віддалік, наче побоювалась його, і сказала:

— Я точно не знаю. Бо і моєї мами ще нема вдома…

У дівчинки були ріденькі брови.

За ворітьми Кікудзі озирнувся. Шукав очима кімнату Фуміко, але так і не знайшов. Двоповерховий будинок був досить пристойний, з невеличким садком.

Кікудзі згадав слова Фуміко: «Смерть іде за нами по п’ятах», — і в нього задерев’яніли ноги.

Він вийняв хусточку й витер піт. Так несамовито тер обличчя, що кров, здавалось, відринула з голови. Хусточка потемнішала, стала вологою. Тепер холодний піт поповз по спині.

— Не можу повірити, що вона померла! — мовив він сам до себе.

Як же Фуміко могла померти, коли його самого повернула до життя?..

А чи не було її вчорашнє хвилинне розслаблення провісником смерті?