Ясунарі Кавабата - Країна снігу (збірка)

Кікудзі подумав, що слід би ввімкнути світло у вітальні й на галереї. Незручно сидіти з Тікако в темряві — не такі вони й близькі люди. От нахаба! Навіть сад приточила!.. Кікудзі пропустив повз вуха її зауваження і вмикати світло полінився.

Тікако теж не ворухнулася з місця, хоча відразу, як тільки з’явилася на галереї, нагадала про темряву. Раніше вона радо допомагала в дрібницях. А тепер… Невже вона втратила інтерес до нього? Може, виною цьому старість?.. Чи Тікако загордилася тим, що зажила слави уроками чайної церемонії?..

— Коли я була в Кіото, Оідзумі доручив мені одну справу… Вона мене не зачіпає, я тільки передаю його слова… Так от, якщо ви будете продавати чайне начиння, то, будь ласка, довірте йому це діло. — Тікако говорила спокійно. — Навіть якби ви зібрали всі сили й розпочали життя наново тепер, коли втратили Юкіко-сан, то все одно чайний посуд вам ні до чого. Жаль, що я вже не буду вам потрібна, як колись батькові… Коли б я не провітрювала чайного павільйону, він давно б запустів.

«Ого, як завернула!» — подумав Кікудзі.

Куди вона хилить, було зрозуміло.

Коли їй не вдалося одружити його з Юкіко, вона, мабуть, вирішила перед остаточним розривом спільно з торговцем виманити в Кікудзі за безцінь чайне начиння.

А втім, Кікудзі не розгнівався, а навіть відчув полегкість.

— Я збираюсь продавати й дім, отож незабаром звернуся до нього.

— Що не кажіть, а на душі спокійніше, коли довіришся знайомій людині. — І додала: — Колись Оідзумі був у вас частим гостем.

«Тікако знає краще за мене, що батько залишив після себе. Мабуть, заздалегідь усе підрахувала», — подумав Кікудзі.

Він поглянув у бік чайного павільйону, перед яким ріс великий олеандр, весь у білому цвіту.

З нічної пітьми виступали тільки плями того цвіту, небо й дерева зливалися в одну суцільну темну завісу.

Наприкінці робочого дня, коли Кікудзі збирався виходити з контори, його затримав телефонний дзвінок.

— Це я, Фуміко, — почувся у трубці тихий голос.

— Алло… Мітані слухає…

— Це я, Фуміко.

— A-а, це ви…

— Пробачте, що потурбувала вас на роботі… Інакше я не встигла б…

— А що таке?

— Я послала вам листа, та, здається, забула наклеїти марку…

— Он як? Я ще не мав приємності його одержати.

— Я купила на пошті десять марок, послала листа, а коли повернулася додому, дивлюсь — аж усі марки при мені. Бачите, яка я неуважна. Думаю, треба попросити вибачення, поки лист не дійшов…

— Та чи варто зважати на таку дрібницю! — відповів Кікудзі й подумав, що той лист, певно, сповіщав про шлюб. — Лист з приводу радісної події?

— Що?.. Я завжди розмовляла з вами по телефону, а оце вперше написала листа… Довго вагалася — посилати чи ні… От і забула наклеїти марку.

— Звідки ви дзвоните?

— З автомата біля токійського вокзалу. Тут черга, люди ждуть.

— З автомата? — здивувався Кікудзі. — А вас можна поздоровити?

— Ага… нарешті… Від кого ви довідались?

— Курімото сказала.

— Курімото-сан? А вона від кого?.. Жахлива людина!..

— Тепер вам навряд чи доведеться зустрічатися з нею… Пригадуєте, коли ми востаннє говорили по телефону, в трубці було чути шум дощу?..

— Так, ви вже казали… Я тоді саме перебралася до подруги й вагалася, сповістити вас чи ні… Як і тепер.

— От добре, що ви самі дали про себе знати! Я теж вагався — поздоровляти чи ні, — коли Тікако принесла цю звістку…

— Знаєте, сумно, коли тебе вважають пропалою безвісти.

На останніх словах голос Фуміко стих, як у матері.

В Кікудзі перехопило дух.

— Та було б краще, якби я таки зникла… — Фуміко на мить примовкла, а потім додала: — Я живу тепер у нужденній кімнатці на шість татамі. Знайшла одночасно з роботою.

— Ого!..

— Розпочала працювати в саму спеку, отож так стомлююсь…

— Авжеж… а ще відразу після одруження…

— Що?.. Якого одруження?

— Я вас вітаю!

— Ну що ви!.. Глузуєте?..

— Ви ж нібито вийшли заміж…

— Я?

— Хіба ні?

— Та що ви!.. Як я могла б… у такому стані?.. Щойно мама померла, а я…

— Воно так, але…

— Це вам Курімото-сан сказала?

— Ага.

— Навіщо? Не розумію?.. І ви, Мітані-сан, повірили?

Фуміко наче питала саму себе.

Кікудзі раптом рішуче сказав:

— Це не телефонна розмова. Ми не могли б з вами зустрітися?

— А чого ж…

— Підождіть біля токійського вокзалу, я зараз приїду.

— Так, але…

— Ви хочете десь-інде?

— Я не хочу чекати надворі. Краще я прийду до вас додому.