Ясунарі Кавабата - Країна снігу (збірка)

А вона, намацавши його слабинку, мабуть, уже святкує перемогу…

Кікудзі вийшов з контори, рушив по Гіндзі, потім забрів у тісну пивничку.

Ясна річ, йому доведеться піти додому, як і домагалася Тікако. Усвідомлення того, що в ньому легко знайти вразливе місце, тягарем лягло на душу.

Та навряд чи Тікако дізналася, що після чайної церемонії в храмі Енгакудзі пані Оота й Кікудзі ночували в готелі… Хіба вона з нею зустрічалася?

Нав’язливий голос Тікако по телефону викликав підозру, що за її нахабством приховується щось більше.

А може, це вона таким способом намагається зблизити його з Юкіко?..

І в пивничці Кікудзі не міг заспокоїтися. Його потягло додому, і він сів на електричку.

Коли після кварталу Юракутьо поїзд уже наближався до Центрального токійського вокзалу, увагу Кікудзі привернула алея, обсаджена високими деревами.

Алея ця, що пролягала зі сходу на захід майже перпендикулярно до залізничної колії, у променях надвечірнього сонця виблискувала сліпучо, як полірований метал. Дерева Кікудзі бачив проти світла, а тому їхня зелень видалася йому густою і темною, а тінь прохолодною. Ряснолисте гілля нависало над дорогою. Обабіч тяглися ряди міцних будівель у європейському стилі.

Та дивна річ, навколо все наче вимерло — ніде ні душі, ні машини. Тільки безлюдна алея, а вдалині — стіни імператорського палацу.

Цієї чарівної надвечірньої пори з вікна переповненого вагона вона видалася Кікудзі куточком якоїсь далекої заморської країни.

Він раптом уявив собі, що тінистою алеєю йде Юкіко з вузликом, загорнутим у рожеве крепдешинове фуросікі з білими журавлями.

На Кікудзі війнуло свіжістю.

А коли він подумав, що, може, дівчина жде в його домі, у нього солодко зайшлося серце.

Та чому ж Тікако спочатку хотіла, щоб він привів своїх товаришів, а лише тоді, як Кікудзі відмовився, запропонувала запросити Юкіко? Невже вона заздалегідь надумала її покликати? Кікудзі не міг нічого второпати.

Коли він повернувся додому, Тікако вибігла зустрічати його в передпокій.

— Ви самі?

Кікудзі кивнув.

— От і добре, що самі! Вас уже чекають. — Вона підійшла і взяла в нього шапку й портфель. — Ви, певно, кудись заходили?..

«Невже по мені видно, що я пив?» — подумав Кікудзі.

— Де ви були? Я дзвонила вам ще раз на роботу. Мені сказали, що ви вже пішли. Я прикинула, скільки часу треба на дорогу…

— Ви мене дивуєте!

Бач, а про те, що самовільно забралася в дім і порядкує, ні слова!

Тікако пішла вслід за Кікудзі, щоб допомогти йому переодягтися. Вона потяглася до кімоно, яке подала служниця.

— Не треба! Я сам.

Він скинув піджак і, щоб спекатися її, поспішив у гардеробну.

Вона вже сиділа й чекала його.

— Ох, ви, одинаки!.. Які ви молодці!..

— Атож…

— І не хочеться вам махнути рукою на своє недоладне життя?..

— Я дечого навчився на гіркому досвіді мого батька…

На хвилину погляд Тікако спинився на Кікудзі.

Тікако була в халаті служниці, що колись належав матері. Вона засукала рукави — від зап’ястя руки були на диво білі й повні, в ліктях наче перетягнуті ниткою. Кікудзі не сподівався, що вони в неї такі м’язисті.

— Гадаю, найкраще буде в павільйоні. Я тим часом провела дівчину до вітальні, — трохи офіційно повідомила Тікако.

— Я не певен, чи є в павільйоні електричне світло. Щось не пригадую, щоб там коли-небудь горіла лампочка.

— Тоді запалимо свічки. Це ще цікавіше.

— Ні в якому разі!

Немов згадуючи, Тікако розповідала:

— Так от, коли я подзвонила, Юкіко спитала: прийти з мамою? А я кажу: будь ласка, вдвох було б іще краще… Та матір затримали якісь справи, отож ми вирішили, що Юкіко прийде сама.

— Хто — ми? Це ви все вирішуєте на свій розсуд! Невже чемно запрошувати в гості без попередження?

— Я розумію… Але дівчина вже тут, і забудьмо про мою нечемність.

— Чому?

— А от чому! Дівчина прийшла, значить, ви її цікавите. І хай вас не обходить, як я цього досягла. Коли все втрясеться, ви будете сміятися: от, мовляв, Курімото — дивна жінка! Я по собі знаю, що важливо залагодити справу, а як — неістотно.

Тікако говорила самовпевнено, мовби читала думки Кікудзі.

— А з її батьками ви розмовляли?

— Аякже! Звичайно.

Вона ніби хотіла сказати: «Чого ж ти зволікаєш! Вирішуй!»

Кікудзі вийшов на галерею і попростував до вітальні. Проходячи мимо гранатового дерева, спробував перемінити вираз обличчя. Бо ж не годиться показувати дівчині, що ти не радий її приходу.