— От було б добре, якби нам випала часина спокійно поговорити про благородну вдачу вашої матері. Та й про мого батька…
Кікудзі відчув, що трохи перестарався. Та він не кривив душею, бо справді так думав.
— Атож… А ви незабаром одружитеся… Це правда?
— Я?..
— Так… Мені казала мати… З Юкіко Інамурою. Ви ж були на оглядинах?
— Не зовсім так…
Одразу за ворітьми дорога спадала вниз. Десь на середині схилу вона починала звиватися, і звідти, якщо обернутися, можна було бачити лише вершини дерев навколо дому Кікудзі.
Слова Фуміко нагадали йому про дівчину з журавлями.
Фуміко спинилась і попрощалася.
Кікудзі обернувся й пішов назад схилом угору.
ВЕЧІРНЯ ЗАГРАВА НАД ЛІСОМ
І
Тікако подзвонила Кікудзі в контору:
— Ви з роботи йтимете додому?
Власне, він нікуди заходити не збирався, та цього разу скривився.
— Не знаю…
— Прошу вас, прийдіть сьогодні раніше. Заради пам’яті вашого батька. Саме цього дня він щороку влаштовував чайну церемонію. Коли я про це згадала, то вже не могла всидіти на місці…
Кікудзі мовчав.
— Алло!.. Алло!.. Поки я прибирала, мені захотілося хоч щось приготувати…
— А де ви зараз?
— У вас, у вас дома… Пробачте, забула відразу сказати.
Ця новина приголомшила Кікудзі.
— Я собі пригадала той день і вже не могла всидіти… Побачила, що не заспокоюсь, поки не приберу в чайному павільйоні. Треба було подзвонити раніше, та я боялась, що ви будете проти…
Після батькової смерті чайний павільйон запустів.
Тільки мати іноді заходила туди й сиділа на самоті. Вогню вона не запалювала, а приносила з собою чайник з окропом. Кікудзі непокоївся, коли мати замикалася в чайному павільйоні. Про що вона там думала? Кікудзі не раз думав піти разом з нею, та все не заходив. При батькові в павільйоні порядкувала Тікако. Мати була там рідкою гостею.
Після материної смерті чайний павільйон стояв замкнутий. Лише кілька разів на рік його провітрювала стара служниця.
— Ви давно його прибирали? Бо скільки я не протирала татамі, вони тхнуть пліснявою… — Голос Тікако став зухвалим. — Поки я прибирала, мені закортіло щось приготувати… Закортіти-то закортіло, але на ваших запасах не розженешся… А все-таки я дещо придумала… Отож прошу, щоб ви відразу прийшли додому.
— Гм… Казна-що!
— Самому, певно, вам буде сумно. Може б, ви привели з собою кількох товаришів з роботи?
— Марна справа! На чайній церемонії тут ніхто не розуміється.
— От і добре, що не розуміються! Вона ж буде скромна, нашвидкуруч. Нехай прийдуть, розважаться…
— Нічого не вийде! — випалив Кікудзі.
— Невже? Шкода! Що ж його робити? Може, покликати когось з батькових приятелів по чайній церемонії?.. Теж не годиться… Тоді, може, доньку Інамури?
— Це ж несерйозно!.. Нічого не треба!
— Чому? Що ж тут поганого? Інамури до вас ставляться прихильно, і ви матимете нагоду зустрітися з дівчиною, поговорити з нею наодинці. Якщо вона прийме ваше запрошення, значить, усе йде, як слід…
— Нічого я не хочу! — Кікудзі перехопило подих. — І взагалі, киньте з цим возитися! Я все одно не прийду додому!..
— Ну, добре, добре… А втім, це не телефонна розмова. Поговоримо пізніше. В усякому разі, вам треба якомога швидше прийти додому.
— Що значить — треба? Я нічого не хочу знати!
— Ну гаразд… Тоді вважайте, що я все роблю на власний розсуд.
Настирливий голос Тікако дратував.
Мимохіть перед очима Кікудзі знову сплила велика родима пляма, що захоплювала половину грудей Тікако.
У голові загуло, як у чайному павільйоні, що його шкребла й мила Тікако. Наче аж по душі дер шурхіт віника й чвакання мокрої ганчірки.
В грудях Кікудзі оживала колишня ненависть. От нахабство! Його немає вдома, а вона забралася в кухню й там хазяйнує!
Нехай би прибрала чайний павільйон, поставила свіжі квіти в глечик — ще можна б миритися. Все ж таки заради пам’яті батька! А так…
Та крізь морок гніву пробився промінь світла — образ доньки Інамурів.
Цілком природно, що після батькової смерті Тікако поступово відходила від родини Кікудзі. Невже тепер вона хоче знову втертися в його довір’я, використавши Юкіко як приманку?
Як завжди, її голос по телефону був вкрадливий, здатний викликати посмішку і водночас приспати увагу. А ще в його настирливому тоні відчувалася погроза.
«Я сприйняв його як погрозу, мабуть, тому, що сам слабкий», — зробив висновок Кікудзі. Через власну слабкість він не зміг дати Тікако гідної відсічі.
Читать дальше