Рувім Фраєрман: Дикий собака Динго

А Таня милувалася чудовою упряжжю, прикрашеною сукном і шкірою. Китички на головах псів маяли, наче біла волоть куничника.

— Це коштовний подарунок, — сказала Таня.

Мисливець зрадів, що похвалили його батьківську щедрість, хоч це зробила й дівчинка.

Вони посиділи трохи на нартах, і Таня потримала каюр — довгу палицю з ясена, оковану на кінці залізом.

Собаки крутилися, налягаючи на задні лапи, — збиралися бігти, тягти нарти по голій землі. За старанність мисливець почастував їх юколою, яку витяг з мішка. Потім з-за пазухи вийняв ще дві сушені рибки, дві малюсінькі корюшки, що просвічувалися на сонці, подав їх синові й Тані. Філько почав голосно гризти, а Таня відмовилася, і проте закінчилося тим, що й вона з'їла рибку.

Мисливець почав збиратися в дорогу. Час було вже йти з цього міста, де його олень увесь день голодував. Мисливець розпріг нарти і зачинив собак у сараї. Потім одв'язав од паркана оленя і подав йому на долоні сіль. В'юки були готові давно.

За ворітьми мисливець попрощався з Танею і Фільком.

Він подав Тані руку, одну, потім — другу, як подають на прощання сусідові, і запросив приїхати на собаках у гості, коли випаде сніг.

А сина він обняв за плечі.

Будь, якщо можеш, — сказав він, — добрим мисливцем і вченим. — І, пригадавши, мабуть, скарги вожатого, замислено додав: — А також носи свою хустку на шиї так, як треба.

Ось він уже дійшов до повороту, ведучи за налигач оленя, і обернувся ще раз. Обличчя в нього було смагле, паче вирізьблене з дерева, але й здаля воно здавалося привітним.

І Таня пошкодувала, що він так швидко зник.

— Добрий у тебе батько, Філько, — сказала вона, замислившись.

— Так, я його люблю, коли він не б'ється.

— Хіба він коли-небудь б'ється?

— Дуже рідко, і тільки тоді, коли буває п'яний.

— Он як! — похитала головою Таня.

— А твій батько хіба ніколи не бився? І де він? Я школи його не бачив.

Таня подивилася Фількові у вічі — чи не помітить у них цікавості або посмішки. Вона, здається, ніколи не розмовляла з ним про свого батька.

Алє Філько дивився Тані просто в обличчя, і В його омах була тільки сама простодушність.

— Ніколи, — сказала вона, — він не бився.

— Тоді ти повинна любити його.

— Ні, я не люблю його, — відповіла Таня.

— Он як! — здивувався Філько. І, трохи помовчавши, торкнувся до Таниного рукава. — Чому?

Таня насупилася.

І негайно ж у Філька забракло слів, немовби йому щойно відрізали язика. Здавалося, він уже ніколи ні про що не питатиме її.

А Таня раптом зашарілась:

— Я його зовсім не знаю.

— Хіба він помер?

Таня заперечливо похитала головою.

— Так де ж він?

Далеко, дуже далеко. Можливо, за океаном.

— Виходить, в Америці?

Таня кивнула.

— Я вгадав!.. В Америці? — повторив Філько.

Таня повільно хитнула головою справа наліво.

— Так де ж він? — спитав Філько.

Таня вразила хлопця.

— Ти знаєш, де Алжір і Туніс? — спитала вона.

— Це я знаю. В Африці. Він там?

Але Таня знову заперечливо похитала головою, цього разу ще сумніше:

— Ні, Філько. Знаєш, є така країна — Маросєйка.

Маросєйка? — повторив Філько задумано. Ця назва йому сподобалась. — Мабуть, красива країна Маросєйка.

— Так, Маросєйка, — тихо сказала Таня, — будинок номер сорок, квартира п'ятдесят три. Він там.

І дівчинка зникла на своєму подвір'ї.

А Філько лишився на вулиці. Його дедалі більше дивувала Таня. Щиро кажучи, він був зовсім спантеличений.

— Маросєйка, — пробурмотів хлопчик.

Можливо, це острів, про який він за це літо забув? Ці прокляті острови ніколи не запам'ятовувалися. Кінець кінцем, він був тільки звичайний школяр, хлопчик, що народився у глухому лісі, в курені звіролова. І навіщо йому острови!

Вода лилася з бочки в жерстяну поливальницю так гучно, немов це була зовсім і не застояла вода, налита в трухляву бочку, а маленький водопад, який щойно народився високо в горах під камінням.

Голос його був свіжий, сповнений дяки цій дівчинці, яка одним порухом руки визволила його і надала можливість бігти куди завгодно. Він гучно дзвенів їй у вуха і так гарно скручував у повітрі свій струмінь, мабуть, тільки для того, щоб привернути її увагу.

А Таня зовсім не слухала, не помічала його.

Тримаючи дерев'яну затичку у руці, вона думала про батька. Розмова з Фільком дуже стривожила її пам'ять.

Але важко думати про людину, якої ніколи не бачила і про яку нічого не пам'ятаєш, крім того, що ця людина твій батько і живе десь далеко, в Москві, на Маросєйці, будинок номер сорок, квартира п'ятдесят три. В такому разі можна думати лише про себе. А щодо себе, то Таня вже давно зробила висновок, що вона не любить його, не може любити, та й не повинна. Ох, вона чудово все розуміє! Він закохався в іншу жінку, він покинув матір, пішов од них багато років тому, і, можливо, в нього є тепер інша дочка, інші діти. Хто ж він тоді для Тані? І нехай мати не каже про нього тільки хороше. Адже це гордість, не більше. Проте це почуття властиве і їй, Тані. Хіба не тому вона завжди мовчить про батька? А якщо й доводиться вимовити кілька слів, то хіба серце в неї у цей час не крається?