Рувім Фраєрман - Дикий собака Динго

Ніхто не ворушився: ні Таня, що лежала поряд з нартами, ні Коля, що впав долілиць, ні мертвий Тигр з розірваним горлом, що дивився у захурделене небо, — все було нерухоме. Рухався тільки сніг, і повітря туго ходило туди й сюди по річці.

Таня перша скочила на ноги. Нахилилася, поставила ' нарти і знову схилилася, щоб допомогти підвестися Колі. Падіння не приголомшило її. Як і доти, всі її рухи були невловимі, сильні й гнучкі. Вона обтрусила сніг з обличчя спокійно, ніби ніякого нещастя не сталося.

А Коля не міг устояти на ногах.

Ми загинемо. Що я накоїв, Таню! — сказав злякано хлопець, і навіть сльози виступили на його очах, але вони замерзли, не встигнувши скотитися з вій.

Коля почав знову хилитися набік, сідаючи на землю. І Таня знову підхопила його, намагаючись підтримати.

Вона закричала:

— Колю, ти чуєш? Ми ніколи не загинемо! Тільки не можна стояти на місці — засипле. Ти чуєш мене, Колю, милий? Треба рухатися!

Дівчинка напружувала всі сили. І так вони стояли, ніби обнявшись. І завірюха дала їм на хвилину притулок у своїх хмарах, а потім оглушила гучним гоготанням.

Таня ногою присунула нарти ближче до себе.

— Ні, ні,— крикнув Коля, — цього я не хочу! Я не дозволю тобі везти мене!

Він пручався. Таня обхопила його за шию. Холодними обличчями вони торкалися одне одного. Дівчинка просила, повторювала одне й те саме, хоча вимовляти слова було важко — кожний звук на губах вмирав од жорстокого вітру.

— Ми врятуємося, — казала вона. — Тут близько. Швидше! Не можна чекати.

Коля сів у нарти. Таня шарфом стерла з його обличчя сніг, оглянула руки — вони були ще сухі — і біля кисті туго зав'язала шнурки його рукавиць.

Потім, ухопившись за обривок вірьовки, потягла нарти. Високі хвилі снігу котилися їй назустріч — заступали шлях. Таня сходила на них, знову спускалася і все йшла вперед, плечима розтинаючи густе, рухоме повітря, що на кожному кроці шалено чіплялося до одягу, немов колючки з рослин. Воно було темне, наповнене снігом, і крізь нього нічого не було видно.

Іноді Таня зупинялась, поверталася до нарт, тормошила Колю і, незважаючи на його страждання та скарги, примушувала пройти кроків десять уперед. Дихала вона важко. Все обличчя в неї було мокре, і одяг ставав твердий — вкривався тонкою кригою.

Так ішла вона довго, не знаючи, де місто, де берег, де небо, — все щезло в цій білій імлі. І все-таки Таня йшла, нахиливши обличчя, промацуючи дорогу ногами, і, як у найбільшу спеку, піт струменів по її спині.

Раптом пролунав гарматний постріл. Таня зняла шапку, послухала, підбігла до Колі і примусила його піднятися з санок.

Що було сили вона закричала. Але крик її здався не голоснішим за шурхіт сухих сніжинок.

— Ти чув, з фортеці стріляє гармата. Можливо, це нам подають сигнал.

Він мляво кивнув головою. Задубіння дедалі дужче охоплювало його. Таня більше не садила Колю на нарти, а, обхопивши за пояс і поклавши його руку собі на шию, потягла вперед, примушуючи хлопчика переставляти ноги. Нарти лишилися в снігу.

Діти повернули ліворуч, звідки долинув ще один постріл. Цей уже був голосніший і прокотився по всій річці.

Таня дужче налягла на вітер грудьми, благословляючи силу своїх легенів, які допомагали їй дихати у цю страшну бурю, і силу своїх ніг, що несли її вперед, і силу рук, які не випускали з обіймів друга.

Але іноді на якусь мить дівчинку охоплював страх, і тоді їй здавалося, що вона одна в цілому світі серед цієї хуртовини.

Проте назустріч їй, оточені тією самою завірюхою, йшли на лижах прикордонники. Вони просувались густим цепом, розкинутим далеко по річці, тримаючись за довгу вірьовку, що з'єднувала їх усіх. Так вони не боялися нічого в світі. Та сама імла, ті ж тороси, ті ж високі замети, що котилися вперед і назад, вставали перед ними, як і перед Танею. Але солдати легко збігали з них і легко сходили, не витрачаючи даремно дихання. Коли вітер дужчав, вони пригиналися до землі, немов хотіли проскочити під ним.

Так вони підходили до того місця, де перебувала Таня. Але й за два кроки її не видно було. Як і раніше, ця дівчинка здавалася самітною серед хуртовини, дівчинка, обличчя якої від поту взялося кригою, дівчинка, яка тримала на руках свого ослаблого друга. Вона ще пробивалася вперед, але сили вже не було. Таня хиталася від кожного пориву вітру, падала, знову підводилася, простягаючи вперед тільки одну вільну руку. Раптом під своїм ліктем відчула вірьовку. Вона судорожно вчепилася в неї. Це могла бути вірьовка й од баржі, що вмерзла поблизу в кригу. Але все-таки, перебираючи рукою по канату, Таня гукнула: