Рувім Фраєрман - Дикий собака Динго

— От лихо! — скрикнула Таня.

Вона одскочила, піднявши ліву руку, в якій тримала квіти. Все-таки кілька чорних краплин блищало на ніжних пелюстках китайських троянд. Проте це нічого, можна обірвати зіпсовані пелюстки. Але права рука! Таня у розпачі крутила її перед очима, повертаючи долонею то вгору, то вниз. Аж до самого згину кисті вона була чорна й жахлива.

— Цікаво!

Цей вигук пролунав так близько, що Тані здалося, ніби то промовила вона сама.

Дівчинка швидко підвела голову.

Перед нею стояв Коля і теж дивився на її руку.

— Цікаво, — повторив він, — як ти тепер потиснеш руку письменникові. До речі, він уже прийшов і сидить в учительській. Усі зібралися. Олександра Іванівна послала мене покликать тебе.

Секунду Таня стояла нерухомо, і очі її, що тільки-но з такою цікавістю дивилися в дзеркало, тепер виражали страждання.

Дивно, як їй не щастить!

Вона подала Колі квіти. Їй хотілося сказати: «Візьми у мене й це. Нехай їх подарує Женя. Адже і в неї добра пам'ять».

І він узяв би ці квіти і, можливо, посміявся б разом із Женею.

Таня рвучко одвернулась од Колі і побігла поміж рядами дитячих шуб, що супроводили її, немов шеренга нерухомих свідків. В умивалці вона знайшла воду. І вилила її всю, до останньої краплини.

Таня терла руку піском, але все-таки рука була чорна.

«Коля все одно скаже! Він скаже Олександрі Іванівні. Розповість Жені, всім».

Отже, вона сьогодні не вийде на сцену, не віддасть квіти і не потисне руку письменникові.

Дивно, як їй не щастить з квітами, до яких так прив'язане її серце. То вона віддає їх хворому хлопчикові, а той виявляється Колею, і зовсім їх не слід було віддавати йому, хоча то й були звичайні лілії. І тепер — ці ніжні квіти, що ростуть тільки в хаті! Опинилися б вони в руках іншої дівчинки — скільки чудових і красивих історій могло б з ними статися! А вона повинна од них відмовитися.

Таня струсила краплини води з руки і, не витираючи її, попленталася з роздягальні, вже нікуди не поспішаючи. Тепер однаково!

Вона піднялась сходами, що були оббиті мідною смужкою, і пішла коридором, поглядаючи у вікна, чи не побачить на подвір'ї свого дерева, яке іноді розважало її. Але і його не було. Воно росло не тут, воно росло під іншими вікнами, з другого боку. А по цей бік, перетинаючи їй дорогу, йшов письменник. Таня побачила його, відірвавшись на секунду од вікна.

Він ішов швидко. У брезентових чоботях, без шуби, в довгій кавказькій сорочці з високим коміром, підперезаній вузьким ремінцем. На потилиці блищало сиве волосся, блищав срібний пасок, і ґудзиків на його довгій сорочці було просто не злічити.

Ось-ось він поверне за ріг коридора до вчительської і назавжди зникне від Тані.

— Товаришу письменник! — крикнула вона у розпачі.

Він зупинився. Потім оббрнувся, як на пружині, і пішов назад, їй назустріч, розмахуючи руками і зморщивши лоба, наче хотів наперед зрозуміти, що потрібно цій дівчинці. Чи не квіти принесла вона йому? Як багато, як часто приносять йому квіти! Він навіть не подивився на них.

— Товаришу письменник, скажіть, ви добрий?

Він нахилився до неї.

— Ні, скажіть, добрий ви? — благально повторила Таня і повела його за собою в глибину безлюдного коридора.

— Товаришу письменник, скажіть, ви добрий? — втретє повторила вона.

Що він міг відповісти на це?

— Але що ти хочеш?

Якщо ви добрий, то прошу вас, не подавайте мені руки.

— Хіба ти зробила щось погане?

— Ні, не те! Я не те хотіла сказати, я повинна подарувати вам квіти, коли ви закінчите читати, і подякувати від імені всіх піонерів. Ви подасте мені руку. А як я подам вам свою? Зі мною сталося нещастя. Гляньте.

І вона показала йому свою руку — худу, з довгими пальцями, вимазану чорнилом.

Він сів на підвіконня і зареготав, притягнувши Таню до себе.

Його сміх вразив дівчинку більше, ніж голос, — він був ще тонший і дзвенів.

Таня подумала:

«Він, мабуть, добре співає. Але чи зробить він те, про що я прошу?»

— Я зроблю так, як ти просиш, — сказав письменник.

І пішов, усе ще всміхаючись і якось по-своєму розмахуючи руками.

Це була весела хвилина в його довгій подорожі. Вона розважила його, і на сцені він був теж веселий. Сів ближче до дітей і почав читати, не дочекавшись, поки ті перестануть кричати. Школярі замовкли. Таня, що сиділа близько, весь час вдячно слухала його. Він читав їм про те, як син прощався з батьком, — це було дуже сумне прощання, але кожен ішов виконувати свій обов'язок. І дивно: тонкий голос письменника, що так вразив Таню, у його книзі був інший. В ньому тепер було чути мідь, дзвін сурми, на який відлунює каміння, — всі звуки, які Таня любила більше, ніж звуки струни, що дзвенить від удару пальців.