Рувім Фраєрман - Дикий собака Динго

Коля стояв осторонь, ні на крок не підходив до Тані.

Олександра Іванівна, увагу якої привернув дитячий гомін, вийшла на подвір'я і без шуби постояла перед сніговою постаттю вартового. Вона була здивована її красою.

Тонкі шерстинки на чорній сукні вчительки вже вкрилися памороззю, гранатова зірочка на грудях затуманилась, а вона все стояла, пригадуючи власне дитинство.

Адже й вона колись ліпила постаті з снігу. Одну пам'ятала добре. Це була снігова баба, що стояла в кутку двора. Вночі, коли двір і цегляні стіни освітлював місяць, на неї було страшно дивитись. Кругла розпухла голова з чорним вуглем замість рота була оточена сяйвом. Одного разу ввечері, глянувши на неї з вікна, вона злякалась і заплакала. Ніхто не знав, чого вона плаче. А вона не могла заснути. Всю ніч ввижалася їй у місячному сяйві снігова баба, схожа, на вигадку якихось підземних істот.

І тепер, через двадцять років, вчителька озирнулася: чи немає й тут цієї страшної снігової баби? Ні, вона її не побачила. Тут були й інші постаті, не так майстерно зроблені, як вартовий, але все-таки це були воїни, герої, був навіть богатир на коні — фантазія наївна й висока, що населяла усі куточки подвір'я.

— Це ти виліпила вартового? — спитала вчителька.

Таня кивнула головою і вийняла пальці з рота.

— Вам холодно, Олександро Іванівно, — сказала вона, — ваша зірочка зовсім потьмяніла. Можна мені доторкнутися до неї?

І Таня, простягши руку, потерла зірочку пальцем, і зірочка знову заблищала на гранях.

— Хочеш, я тобі її подарую за те, що ти так добре виліпила вартового? — сказала вчителька.

Таня злякано зупинила її:

— Не треба! Не робіть цього, Олександро Іванівно. Ми всі пам'ятаємо вас із цією зірочкою. Не треба її віднімати в інших.

Таня відбігла до воріт, де стояв Філько і манив її до себе рукою.

А вчителька тихенько побрела до ґанку і, поки йшла, весь час думала про Таню. Як часто останніми днями бачить вона дівчинку і неуважною, і сумною, і все-таки кожний крок її пройнято красою.

Можливо, справді кохання торкнулося своїм лагідним диханням її лиця?

«Ну що ж, це зовсім не страшно, — думала вчителька усміхаючись. — Але що вона там жує так старанно? Невже вони знову роздобули в китайця оту гидку сірку? Авжеж! Кохання, о миле кохання, яке ще можна вгамувати сіркою!»

Олександра Іванівна засміялася тихенько і пішла од дітей.

Справді, Філько роздобув у китайця великий шматок ялицевої смоли і тепер охоче частував нею всіх. Він дав тим, хто стояв од нього праворуч, і тим, хто стояв ліворуч, і тільки Жені не дав ні крихти.

— Чого ти не даєш мені сірки? — крикнула Женя.

— Філько, не давай сірки дівчиськам, — сказали хлопці, сміючись, хоч еони добре знали, що його рука завжди була щедра.

— Ні, чого ж? — відповів Філько. — Я їй дам найбільший шматок. Нехай тільки підійде до мене.

Женя підійшла.

Філько витяг з кишені невеликий пакетик, зроблений із паперу, і обережно поклав їй у руку.

— Ти даєш мені надто багато, — здивувалася Женя.

Вона розгорнула папірець.

Маленьке мишеня, що недавно народилося, тремтячи, сиділо на Жениній руці. Вона скрикнула і кинула його на землю, а дівчатка, які стояли поблизу, розбіглися.

Мишеня тремтіло, сидячи на снігу.

— Що ви робите? — сердито сказала Таня. — Воно ж замерзне!

Дівчинка нахилилась, підняла мишеня, подула на нього, гріючи своїм теплим диханням, потім засунула під шубку — за пазуху.

До гурту підійшов чоловік, якого ніхто в цьому місті раніше не бачив. Він був у сибірській шапці з лисячого хутра і в дорожній шубі.

Взуття ж було дуже благеньке. І це одразу помітили всі.

— Хтось приїхав до нас, — сказав Філько, — нетутешній.

— Нетутешній, — погодились інші.

Діти дивилися на незнайомого, поки він підходив до ких. А маленьке дівчатко із спритними ногами навіть ухопило його за шубу.

— Дядю, ви інспектор? — спитало воно.

Чоловік підійшов до гурту, де стояла Таня, і попросив:

— Покажіть мені, діти, як потрапити до директора?

Всі відступили назад. Це й справді міг бути інспектор.

— Чому ж ви мовчите? — спитав він і звернувся до Тані: — Проведи мене, дівчинко.

Таня озирнулася, гадаючи, що він звертається до когось іншого.

— Ні, ти, дівчинко, ти, з сірими очима, в якої сидить мишеня.

Таня глянула на незнайомця, широко розплющивши очі і голосно жуючи сірку.

З-за її плеча визирало мишеня, що пригрілося під коміром шубки.

Чоловік усміхнувся.

Тоді Таня виплюнула сірку і пішла до гайку.