Анна Хома - Заметіль

Він одразу забув про свій коньяк. Про все забув. Стояв на порозі і кліпав очима. Власник оздоровчо-реабілітаційного центру, на якого працює дві сотні людей. Стояв і думав, що було б, якби він прийшов пізніше.

— Я… я тебе не чекала… тобто я думала, що ти… не прийдеш сьогодні… ночувати…

Вона поправила бретельку, волосся, медальйончик. Сховала руки під стільницею. Потім знову поправила медальйончик на шиї.

— Я прийшов…

— Голодний?

— Трохи є…

— Я підігрію тобі… що будеш: борщ чи гуляш?

Ножа не чіпала, з місця не вставала… Сергій Романович вирішив, що треба буде щось зробити з отим ножем… або зі столом… або з дружиною…

— Я тут думав про коньяк…

— Коньяк? — схлипнула вона.

— Будеш?

— Д-давай.

Він поважно рушив до холодильника. Директор все-таки.

— Я вагітна.

Він зупинився. Розщепив верхній ґудзик сорочки, зняв черевики, шкарпетки, відчув холод плитки під ногами…

(ВАГІТНА)

обернувся, підійшов до столу, сів, взяв ніж у руки…

(ЗНОВУ)

практично відновив звичний ритм дихання і серцебиття…

(ГОСПОДИ)

…відсунув ніж подалі, потім подумав і накрив його серветкою.

— Я знала, що так буде… я чітко пила всі таблетки, але… є певний процент… Я тобі не хотіла казати… хотіла одразу в лікарню їхати… це ж дуже швидко робиться… але… не змогла… А раптом?.. Раптом саме ця дитина?.. Якщо вона виявиться нормальною, звичайною нормальною здоровою дитиною… А я її вб’ю?

— Ніхто нікого не вб’є, — Сергій Романович накрив ніж ще однією серветкою.

— А якщо все повториться! Я не переживу цього! Я краще зараз з усім покінчу!

Його дружина ридала у нього на очах, а він не міг навіть поворухнутись. Не міг її втішити. Не міг вирішити цієї проблеми, навіть будучи директором трьох таких центрів.

Це міг вирішити лише Той, Хто міг вирішити все. Якщо б захотів.

— Знаєш що, Іринко?

Він так давно не називав її пестливими іменами, що вона аж плакати перестала від здивування.

— Давай почнемо все спочатку. Тобто домовимось, що ми починаємо все спочатку. Ти вийдеш за мене заміж?

— Я? Ти маєш на увазі, навіть знаючи, що нас чекає? — вона знову поправила бретельку, волосся і медальйон. — Так. Звісно. А ти, ти одружишся зі мною? Навіть знаючи, що я народжу тобі таких дітей?

— Навіть знаючи.

— Правда?

— І нічого крім правди.

— Я загадала сьогодні: якщо ти повернешся… до мене… ну ти знаєш, про що я кажу… якщо сьогодні ти повернешся додому, дитина народиться здоровою. Я так загадала. Це смішно, правда, — і вона знову розридалась.

Він, сорокап’ятилітній чоловік з сивиною у скронях, знову відчув себе молодим і готовим на глупства. Хоча звичний ритм дихання і серцебиття більше не відновлювався. Але вона не повинна про це знати…

Віра Олексіївна прокинулась серед ночі і подумала, які чудові у її синочка друзі, як добре, що він нарешті собі знайшов таких друзів, вони не дадуть йому пропасти.

Вона згадала, як два роки тому до неї прибіг переляканий Григорій і сказав, що його донька кинулася з вікна. Він метався туди-сюди по хаті і бурмотів щось про Юлю, його дружину, щоб їй добре було, про Богдана, хоча до чого тут її синочок, про те, що якщо міліція про все довідається, він пропав. А вона вперше відчувала неймовірну радість, таку радість, яку ніколи до того не відчувала, радість переможиці. Нарешті!

Скільки років довелося чекати, щоб здихатися ТІЄЇ… — вона скривилась, — тієї особи, яка майже відібрала у неї її сина, яка зробила з нього, з такого слухняного, чемного хлопчика, — чудовисько. А як їм було добре вдвох! Ні, ніхто ніколи не зможе опікуватися ним краще від мами.

Вона розчулено пустила сльозу.

Могла би і розбитися, як-не-як восьмий поверх. Ніщо таких не бере! Такі живуть довго і щасливо на чужому горі.

Але тоді вона була така рада, що не знала, що зробити зі свою радістю. І несподівано для себе спитала: «А у твоєї жінки все в порядку з серцем?» Григорій завмер посеред хати. «Що ти хочеш зробити?» «Нічого. Просто подзвонити їй і сказати, що сталося. І все. Вона все одно тебе не любить… так, як я.» Григорій дивився переляканами очима, довго дивився, аж поки не ковтнув слину. «Набирай номер». І все. Все виявилось простішим, ніж вони думали. Так їм тоді здавалось.

А потім все пішло шкереберть.

Віра Олексіївна обтерла хустинкою сльози. Це все ВОНА, це все ота нероба, яка навіть розбитися по-людськи не змогла! Скільки крові вона їй випила, скільки нервів їй вимотала, один Бог знає… А як прикидалася немічною і безсилою, як обвела її довкола пальця! Треба було з самого початку щось підсипати їй у чай! Але Григорій одразу їй пригрозив: якщо його донька помре, він її кине! Довелося опікуватися нею, цією шльондрою, як рідною донькою. Усі діти невдячні! От і Богданчика кудись понесло за кордон.