Анна Хома - Заметіль

Та, інша, теж поблажливо махає рукою, коли ти періодично збираєш свої манатки і йдеш до своєї матусі за ковтком свіжого повітря, як це у вас, митців, називається? Вона теж говорить, усміхаючись, що її чоловікові, себто тобі, пощастило з дружиною, бо якби ти потрапив до інших рук, то пропав би?

Ти сумуєш за мамою, тату, хоч трішки?

А за мною?)

Олена подякувала, вимила після себе посуд і поскладала його на місце. Вона самотужки навчилася давати собі раду у чужій кухні, хоча ще два роки тому у своїй кухні вона навіть до пуття не знала, де що лежить.

Опісля, вона таким же шляхом повернулась у свою кімнату.

Її ранішній моціон завершився. Тепер треба чекати обіду, щоб прогулятися знову.

— Мені потрібні мило і зубна паста, — періодично казала Олена.

— На поличці у ванній, — коротко відповідала жінка, і Олена йшла і брала те, що їй потрібне, заодно збиваючи з полички всі інші предмети і повзаючи потім по підлозі в пошуках туалетних причандалів. З часом вона, певна річ, навчиться робити це акуратніше.

Вдома їй завжди не вистачало часу і терпіння прибирати свої порозкидані речі. Вона воліла порозпихати їх по шафах і тумбочках до наступного разу.

Тут же терпіння і часу було навалом.

— Мені потрібні тапочки і халат.

— У мене нема.

— Дякую, я просто спитала.

І вона продовжувала ходити у джинсах і гольфі, періодично, коли Друга не було вдома, випираючи свій єдиний у цій хаті одяг. Він напевно виглядав тепер не найкраще, але їй було байдуже.

(Інколи, серед невидимого творчого процесу ти робив собі вихідний і брався за моє виховання, пам’ятаєш, тату? Ти викидав увесь одяг з шафи і залишав мені на увесь місяць лише одні джинси, гольф і кросівки. Як я тоді бісилася.

А тепер мені байдуже.)

— Мені потрібен лікар.

— Ти сама лікар.

— Викличіть мені лікаря або відпустіть мене у поліклініку.

— Ти виявилась невдячною дитиною. Ти втекла, коли я так про тебе піклувалась. Правду кажуть, дітей треба виховувати у суворості і послуху.

— Навіщо вам я?

— А кому ти ще потрібна?

Усі ці діалоги проводились між нею і Жінкою. Чоловік мовчав. Можливо він би допоміг їй поскладати докупи окремі складові головоломки, яка водила її по колу, але Олена ще ніколи не чула його голосу. Точніше, вона чула, як вони розмовляли між собою у зачиненій наглухо кухні з увімкненим радіо, але біля неї він не промовив й слова.

То може їй з ним заговорити? Може він їй допоможе?

(Хто сказав?

А раптом?

Ні. Просто так легше.)

Легше думати, що він їй допоможе. Двох недругів вона не витримає.

Не втримається на карнизі восьмого поверху і полетить униз. А для певності перед тим повіситься на зеленому мохеровому шарфі.

(Припини.

Я просто так, до слова.)

Вона не ризикнула б заговорити з ним, бо ніколи не відомо, як на це зреагує закохана жінка. А те, що господиня квартири закохана у свого чоловіка — не підлягало сумніву.

— Мені потрібно щось робити.

— Спи.

— Я не можу довго спати.

— Тоді лежи.

— Дайте мені якусь роботу… будь-яку.

— Яка з каліки робітниця?

Ще два роки назад Олена обожнювала валятись у ліжку до обіду і, якби хтось сказав їй, що маючи можливість нічого не робити, вона з ранку до ночі шукатиме собі якесь заняття, вона б покрутила пальцем біля скроні.

Виявляється, немає гіршої роботи, ніж вимушене неробство.

Олена намацала стільчик край вікна і втомлено опустилась на нього. До обіду ще так далеко. А усі нервові закінчення уже сигналили у кору головного мозку про наближення болю.

(А ось і я. Ти впізнала мене?

Аякжеж. Заходь.)

Олена перестала приймати знеболювальні препарати, як колись відмовилася від снодійних. Дозволяти комусь вводити їй невідомо що вона не хотіла. А сама себе колоти більше не могла.

Коли вона сюди прийшла, Бог заплющив очі і досі жодного разу їх не відкрив.

Вона осліпла.

Як тільки переступила поріг цієї квартири на першому поверсі.

Минув тиждень, а можливо й місяць — і вона почала підозрювати, що цього разу це назавжди.

П’ять тижнів після кінця світу.

У неї почався озноб. До вечора озноб змінився жаром. Термометра їй не показали, але по обличчю чергової медсестри вона здогадалась, що стовпчик з ртуттю зашкалює.

Їй ввели анальгін з дімедролом і заспокоїлись. Вона змусила їх забігати довкола себе, лише коли зомліла. Терміново викликали з дому лікаря із старомодними замашками, якого, будучи Олена при пам’яті, нізащо до себе не підпустила б. Підняли на ноги рентгенолога.