Анна Хома - Заметіль

Миттєво згорає увесь хлам, яким старанно захаращуєш свої дні. Від порожніх розмов ні про що починає жахливо розколюватись голова.

Ти раптом перестаєш існувати для цього світу. А на той світ тебе чомусь не хочуть пустити.

…Олена сиділа на лавочці, поклавши руки на коліна, і зосереджено розглядала свої долоні. З таким самим успіхом вона могла розглядати голі дерева. Або перехожих, що снували мимо неї у своїх невідкладних справах.

У такі моменти, як цей, вона сліпла. Коли особливо завзято намагалася згадати те, що сама ж хотіла забути. Мабуть, мозок не витримував і вмикав одночасно усі захисні механізми. І щось перегорало у потиличній зоні кори, яка відповідала за зір.

О другій годині дня долоні виглядали як розмиті білі плями на темному фоні джинсів.

Треба заплющити очі і спробувати перенести думки на щось менш небезпечне.

(Дійсно: довкола стільки чудових тем для роздумів, а ви, Олено Григорівно, зациклились на дурницях. А-я-яй.)

…Олена розплющила очі. Дерева без листя дійсно виглядають непривабливо. Пальці без манікюру теж.

Вона полегшено зітхнула. Страх, що одного чудового дня можна залишитися сліпою НАЗАВЖДИ, у якусь мить навіть переміг біль.

Зате вона отримала час і змогу подумати нарешті про людину, про яку все ніяк не наважувалась думати. І вирішила, що гірше, ніж є, бути не може, і якщо вона попросить у цієї людини поради,

(якщо наважиться і попросить…)

нічого страшного з нею не станеться. Можливо.

Олена встала. Це зайняло дещо більше часу, ніж іншим людям. Ще більше часу зайняла дорога до тролейбусної зупинки.

Вона пробувала не думати про те, як її зустрінуть там, куди вона йшла. Бо більше йти їй було нікуди.

…Коли вона прийшла, двері квартири довго не відчиняли. Вона вже подумала, що за цими дверима теж нікого немає. А ще подумала, як добре жити на першому поверсі.

Подзвонивши вдруге, вона почула з того боку приглушені голоси. І серце стерпло.

Хотіла повернути назад, але було вже пізно.

Двері відчинили.

Двадцять днів після кінця світу.

— Ти усім кажеш, що випадково випала з вікна. Але я цьому не дуже вірю. Ти і твоя мама — істеричні меркантильні особи. Я і так дивуюсь, що Ромчик стільки часу витримав з вами.

Татова мама — шістдесятилітня пані у молодіжному одязі та з молодіжною зачіскою — нависала над ліжком, немов дружина римського імператора, яка прийшла провідати хвору рабиню. Вона любила вставляти у розмову високочолі фрази, і якби Олена в дитинстві випадково не почула, як вона вміє лаятись, то й досі захоплювалася б її рафінованою інтелігентністю. А ще татова мама не любила, коли її називали бабусею.

— Сядьте, не стійте, — відповіла Олена, відвертаючись до стіни. Коли ти не можеш дозволити собі під час розмови встати і піти, доводиться вчитись терпіти присутність інших, навіть тих, кого терпіти не можеш. — Я про все поговорю з татом.

— Він зробив свій вибір. Кожна людина рано чи пізно стає перед вибором і від того, яким він буде, залежатиме її майбуття. Життя прожити — не поле перейти.

— Я зараз закричу, якщо ви не сядете.

— Твоя поведінка підтверджує мої здогади: ти вирішила вчинити самогубство, бо не знайшла мети у житті. А мета мусить бути у кожної людини. Птах не літає безцільно…

— Я хочу, щоб ви сіли. Невже це так важко зробити?

— Чому я повинна робити те, що хочеш ти? Твоя мама дуже погано тебе виховала. А сісти на цей стілець я не погоджусь навіть під страхом смерті. Я взагалі дивуюсь, як ти можеш лежати на цьому ліжку. Тут усюди мікроби! Жах!

— Мені дуже подобається лежати на цьому ліжку. Ви навіть не уявляєте собі, як мені це подобається. А з мікробами я подружилась. От тільки шкода тата: як він тепер витримуватиме ваші філософствування? Якщо він стоїть за дверима, покличте його, а самі можете йти. До побачення.

— Він не стоїть за дверима. Він свій обов’язок виконав до кінця, поховав, як належить, свою дружину, організував поминки…

— Ви підете звідси чи ні?

— …А тепер він має повне право влаштувати своє особисте життя. З людиною високодуховною, ерудованою, справжньою цінителькою його таланту.

— Ви про що?

— Не треба йому набридати, коли він захоче, то сам з тобою зв’яжеться…

— Тато пішов… до іншої жінки? ТЕПЕР?

— А навіщо довго чекати. Вони ж не збираються влаштовувати весілля.

— Але ж мама…

— Твоя мама не прочитала жодної високохудожньої книжки за своє життя. Він і так довго жив з нею. Я давно казала: світ грошей засліплює, будь обережний…