Надія Гуменюк - Коханий волоцюга

Він дуже багато знав такого, без чого можна прожити. Зате і я знала: бездомному чоловікові потрібен дім. А я… Не знаю, чому, але була впевнена: він би все одно мене не полюбив. Коли я заявила, щоб більш не приходив, той мудрагель подивився на мене, як на інопланетянку, і сказав… Ні, це ж треба! Він сказав, що в його особі Бог послав мені спасіння. Чуєш, Ольго? Спасіння! І що головне навіть не те, чи любить він мене… Головне, щоб я полюбила — як не його, то будь-кого. Бо тільки любов може врятувати мене і моїх нащадків, якщо такі, звісно, колись будуть. У моїх генах, мовляв, за століття сконцентровано стільки ненависті, що я вже й не жінка, а біологічний акумулятор негативної енергії. А це дуже-дуже небезпечно. Колись цей акумулятор, заряджений кількома поколіннями і захований у мене всередині, може переробити ненависть у страшну зброю. Зазвичай такі мутації стаються у сьомому поколінні.

Я засміялася і вигнала того волоцюгу-філософа. Навіть проводжати його не вийшла. Я не вірила у спасіння через любов. Але у мене з’явилася Діна. Вона добре вчилася, стала інженером. Працювала у місті. Там народила тебе. Від кого — не знаю, жодне чоловіче ім’я ніколи не зірвалося з її вуст. Вона повернулася якась така, наче закам’яніла, — ні усмішки, ні сльози, ні поцілунку. Втім, обніматися і цілуватися у нашому домі не було заведено. Казали, що на неї так вплинула радіація. Може, то й справді була мутація. Але мутація якась особлива. Коли це сталося… Коли вона наклала на себе руки, я вирішила відправити тебе з цього дому. Ти сьоме покоління, Ольго. Ти — сьоме коло. А що, як той… той філософ-волоцюга казав правду?

Я пильно, дуже пильно придивлялася до тебе. Я давно помітила в тобі цю особливість: у гніві твої очі ставали очима василіска, ти могла вдарити поглядом, як нагайкою. Ми всі трохи володіли цією силою. Іноді я у злості могла так подивитися на клас, що гармидер миттю вщухав і наступала німа тиша. А Діна… Але в тобі це проявилося особливо. Якось я хотіла покарати тебе за якусь провину. Ти сперечалася, кричала. Я замахнулася, але ти так кресонула очима по моїй піднятій руці, що в неї ніби хтось голку загнав.

Я подумала: що довше ти будеш тут, то більшою буде твоя сила і страшнішою зброя. Мені здавалося, що тебе «підгодовує» цей будинок. І я віддала тебе в сиротинець. Ти жодного разу не написала мені. Але я все про тебе знаю. Знаю, що ти змінила ім’я й прізвище — поскаржилася, що тобі огидне все те, що нагадує про людей, які зреклися тебе, і тобі пішли назустріч. Знаю, де ти вчилася і працювала. Ти й не задумувалася, за що тобі в інтернаті і технікумі, чи то пак, коледжі, видавали чималі суми допомог і премій, яких ти, до речі, не заслуговувала.

Ти так тужила за тим хлопчиком… Як ти за ним плакала!.. У нашому роду ніхто ще не плакав через чоловічу стать. Хіба що з ненависті. Це через нього ти не хотіла їхати із села. Може б, він… Андрій тебе дуже любив. І може, той подорожній, що на кілька ночей приблукав до нашого дому, правду казав?.. Його любов могла б… Не знаю! Нічого не знаю! Я об’явила всім, що тебе зразу ж удочерила сім’я з Америки й адреси ніхто не дає, бо не можна порушувати закон про таємницю удочеріння.

Ти тут. Отже, я помилилася. Ти не знайшла поза цим домом того, чого тобі так бракувало в ньому. Сталося найстрашніше. Ти зробила це. Правда, Ольго? Тому ти вдома. Ми всі ховаємося у цьому домі, коли заховатися більше немає де…»

Віола кинула лист на стіл і заплющила очі. Так. Вона це зробила. Не було нікого у неї за плечима. Не було ніякого сріблястого автомобіля. Вона його придумала. Давно. І сама повірила. Щоб у випадку чого… Скільки разів у хвилини відчаю вона думала: от якби ненависть убивала… Все почалося з Тертки. Як вона ненавиділа цього ґвалтівника-рецидивіста, який навіть рідну матір не шкодував… Скільки разів била його поглядом. Він відчував її силу. Але це ще більше роздражнювало його. Він грав зі смертю. І догрався. І їй зовсім його не жаль. Але чому все сталося саме того дня? Гроза… Так-так, допомогла гроза. Коли сила стихії з’єдналася з силою її ненависті, сталося так, як вона не раз бачила в своїх видіннях, те, що вона вже не раз робила в думках.

Вона тоді була приголомшена. Просто приголомшена. А наступного дня вирішила переконатися, що може спрямовувати поглядом енергію ненависті і вбивати нею. Другим мав загинути Праскін. Але вранці, коли вони сварилися, було сонячно. А під вечір знову почалася гроза. Після того, як Праскін упав, вона відчула себе всесильною. Це почуття переповнило її. І вона сміялася, сміялася, сміялася. Дурні люди. Що вони подумали? Що в неї істерика? Ха-ха… Якби вони знали, хто перед ними…