Надія Гуменюк - Коханий волоцюга

Повернулася Уляна в село років через сорок. Привезла з собою внучку, Ликерку. Про доньку сказала тільки, що була й нема. Ликера мала років чотирнадцять за плечима та місяців шість спереду… В селі зразу помітили і ще одне: з головою у дівчини щось не зовсім гаразд. Чи то вона від якогось горя звихнулася, чи зроду така була. Від мовчазної Уляни всі запитання відскакували, як горох від стіни. А Ликерка зовсім людей цуралася.

Ніхто з родичів не прийняв нещасну каторжанку. У нещасті, як відомо, немає ні брата, ні свата. Оселилася вона з внучкою у розвалюсі, самотня господиня якої давно переселилася на цвинтар. Сяк-так позалатувала діри, побілила стіни. Там і народила Ликера свою Ганю. І саме Гані суджено було прибрати до рук дім свого, хай законом не встановленого, але ж прадіда — пана Войницького. Його норовлива кров, що грала в її жилах, і люта ненависть до самого пана Войницького й таких, як він, злилися з червоним бедламом того часу і витворили у Ганчиній натурі справжню гримучу суміш. Коли почалися жовтневі події, шістнадцятирічна Ганка-вуркаганка, як її прозивали в селі, не за літами розвинена, горласта і безшабашна, одягла бушлата і з гуртом таких же пролетаріїв кинулася у вир революції.

На всю волость тоді залишився тільки маєток Войницького. Ганка не дала його спалити, з маузером у руці довела, що він по праву належить їй, бо її предки боролися проти панського гніту, убили самого пана і навіть відбули багаторічну каторгу. А що дім був не вельми розкішний і зовсім не такий великий, як в інших вельмож, то її переконання подіяли. Уляна з Ликеркою вселилися до нього. І якраз вчасно. Бо їхня халупа вже перетворилася на купу глини.

А Ганка-вуркаганка подалася на війну — добивати буржуїв і боротися за торжество світового пролетаріату. Через рік вона з’явилася в селі з немовлям на руках. Кинула його Уляні та Ликері, що вже зовсім втрачала глузд, повідомила, що звати дівчинку Інтерною, і знову подалася змінювати світ. Повернулася якоюсь згаслою і ще злішою. Створювала комнезам, проводила колективізацію, розкуркулювала, була головою сільради… Коли Інтерна народила дівчинку, Ганка навіть не запитала, від кого. Сказала, щоб назвали Тракториною і поїхала в район на нараду.

Тракторина — це я. Потім я стала просто Риною, Ріною, Ріною Олександрівною (всі жінки в нашому роду чомусь Олександрівни). Уляни я не пам’ятаю. Баба Ликера лякала мене своїм дивним сміхом і бесідами самої з собою. Бабусі Ганни я боялася, як порушник міліціонера, і намагалася не потрапляти їй на очі. А мама… Вона ніколи навіть не обняла мене. Я думала — через те, що я каліка-недоріка. Та якось вона у злості вигукнула, щоб я згинула з її очей, бо нагадую їй те, що вона не може забути. А вже пізніше я дізналася, що ж із нею сталося. Її зґвалтували троє з банди, за якою колись ганялася Ганка…

Я вбирала, всотувала з оточуючих мене жінок неприкаяну самотність і ненависть, як губка вологу. Ненависть до цього дому, в якому ніколи не пахло чоловіком, до самих чоловіків, до всього світу… Моя ще не сформована душа не знала, що таке ласка, любов, співчуття. Зрештою, цього я не пізнала вже ніколи. Зате я вчилася, наче навіжена. Завжди була першою в науці. Це був єдиний для мене спосіб завоювати місце під сонцем, змусити людей якщо не поважати, то хоча б боятися мене. Отак і стала вчителькою історії, а потім директоркою школи. Думаєш, я не знала, що мене не люблять? Що навіть ти, моя єдина внучка, називала мене Ріо-де-Жабейро?.. Чи не ти ж і придумала це прізвисько? Але ж і я нікого не любила, платила тією ж монетою. Так що ми квити.

Мені вже перевалило за тридцять п’ять, як у село приїхав… Трудно сказати, ким він був: чи то археологом, чи фольклористом, чи мандрівним філософом. Такий собі Сковорода… Одне слово, волоцюга бездомний. Щось він там розкопував на старому городищі, записував у сільських бабусь старовинні пісні і легенди. Вони йому і про нас наплели… Сім мішків гречаної вовни і всі неповні. А він все приходив до мене консультуватися як до історика. Поговорити я вмію, ти ж знаєш. А от його залицяння мені були ні до чого. Мама скривилася, як від зубного болю, коли побачила його в нашому домі, де ніколи не ступала нога чоловіка. А баба Ганна одягла всі свої медалі і пройшла повз нього, як Кутузов перед полоненим солдатом з армії Наполеона.

Він засміявся: «У вас тут що, дім клонів?» Я перепитала, що означає «клон». Тоді ще мало хто знав це слово, крім фахівців. Це вже наприкінці двадцятого століття, після клонування овечки Доллі, воно ввійшло в лексикон. Він сказав: «Так називають організми, що з’являються не від парування двох статей, а внаслідок вегетативного розмноження. Таке враженння, що ти і твої мати з бабою з’явилися на світ, як картопляні паростки з пророслої бульби. Ви взагалі якось дивно живете. Ніби в коконах, що відгороджують вас від емоцій, від почуттів. І народжуєте, і народжуєтеся без любові».